Андрй Курков - Остання любов президента

Час — чверть на сьому. Температура повітря — п’ять градусів вище нуля. Держава — Україна. Свято — Новий рік.

Київ. Квітень 1992 року.

— Тобі потрібно обміняти її на однокімнатну з доплатою! — наполегливо радить мама.

Ми сидимо у мене в комуналці. Вона щойно сходила за чайником на кухню і уся кипить від емоцій.

— Там у духовці ціле гніздо тарганів! — не вгамовується вона. — Тобі треба поговорити із сусідами!

— Не буду я з ними розмовляти. — Я заперечливо хитаю головою. — У мене з ними чудові відносини, і їхні таргани мене не обходять!

Вона стенає плечима, а на обличчі — суміш нерозуміння й обурення.

— Ти зрозумій! За кімнату у комуналці, але в центрі, ти зможеш отримати однокімнатну на Сирці. Може, без доплати!

Я не хочу розуміти. Мені сьогодні «нерозуміється». Прийшла до мене з літровою банкою борщу та знову вчить бути практичним!

Я кидаю в горнятка пакетики чаю, заливаю їх окропом. Ставлю на стіл цукорницю.

— I меблі вже час міняти! — Вона знову засмучено хитає головою. — Адже тут старістю пахне!

— А як пахне молодість? — єхидно запитую я.

Вона мовчить. А я знаю, як пахне молодість, дика неприборкана молодість. Солодкуватий запах вчорашнього портвейну з непомитої склянки, трішки тютюнового диму, дешеві духи чи одеколон та... Гаразд, це в мене в минулому. Я навчився зав’язувати краватку. Не сам, звичайно. Це Жора мене навчив. Тепер у нашому клубі-ресторані я маю вигляд «на тисячу баксів». Чи, як там вони кажуть, у американських фільмах? Можливо, «на мільйон»? Тобі радіти б, що твій син у якісь там тридцять з копійками вже директор ресторану!

— А в тебе його фотографії залишилися? — запитує раптом мама, відриваючи погляд від горняти з чаєм.

— Чиї?

— Та єврея того, який тут мешкав?

Я піднімаюся до буфету, висовую шухлядку та натикаюся поглядом на пакетик з документами старого. Раніше вони лежали розсипом, але отець Василій, великий любитель порядку, поскладав їх у пакетик.

— Візьми, поглянь! — я кладу пакет на стіл.

Мати з цікавістю гортає якісь папери, посвідчення, довідки. Зупиняє погляд на фото на якомусь посвідченні. Передивившись документи й папери, знову бере до рук посвідчення. Я вже бачу, що це — «Посвідчення члена ДТСААФ».

— Я візьму на кілька днів, — каже вона.

— Та хоч назавжди!

— Мало не забула сказати! — на її обличчі з’являється щаслива посмішка, — я вчора встигла забрати з фонду «Омета-інстер» усі гроші. Разом з відсотками!

— Це той, що сьогодні луснув? — пригадую я ранкові газети.

— Так, — з дикою, дитячою радістю промовляє вона.

— То ти вже купиш Дмитрові плащ, про який так довго мріяла?

— Плащ зачекає, — її голос стає серйозним. — Є важливіші речі!

Вона, мабуть, сподівається, що я почну розпитувати її. А мені, правду кажучи, байдуже, що важливіше за плащ для Дмитра. Я б взагалі порадив їй придбати собі що-небудь з одягу. Бо якось дивно виглядає, коли жінка десять років поспіль одягає одну й ту ж довгу чорну спідницю і таку саму стару шерстяну червону кофту. Дивно, коли жінка не думає про те, що обновку можна придбати у магазині, а завжди згадує, що десь на Оболоні мешкає її стара кравчиня, як ще тридцять років тому пошила їй модне крепдешинове плаття! Бачив я це плаття! Аби я, наприклад, зустрів би де-небудь дуже гарну дівчину, одягнену у це плаття, то відразу перейшов би на інший бік вулиці! Тому що це вже як діагноз! Та й сьогоднішнє вбрання матері — теж діагноз! її слід лікувати. Не Дмитра лікувати, а її. Тільки як?

Я раптом уявляю собі, як, отримавши двісті баксів зарплатні, веду матір на речовий ринок, і там ми купуємо їй якісь нормальні польські шмотки, привезені «човниками». Модні, яскраві та недорогі. Можна і неяскраві. Вона не носить яскравого.

А мати підводиться. Одягає стареньке пальто з лисячим коміром, перешитим із давнішого пальто. І, зупинившись перед дверима у коридор, ще раз оглядає обстановку цієї кімнати.

Мені в ніс б’є запах старості, вірніше, запах життя Давида Ісааковича, якого вже немає на цій землі. Я розумію, що мамі не подобається у цьому запахові. Але цей запах чужий, до того ж, запах життя, котре скінчилося. Ремонту тут робити я не збираюся. А без ремонту, без погрому, пожежі, потопу чи будівництва цей запах звідси не піде!

Цюріх. 28 жовтня 2004 року.

Найперше поліція відвезла мене до готелю. Добре, що Міла переклала їм моє прохання. Я переодягнувся у сухий одяг, зачесався. Хотів ще поголитися, але відчув, що для того забракне сили.