Василь Слапчук - Книга забуття

Покопирсавшись у металевій коробці на нижній полиці візка, яким Юрко припер був його до стіни, подав шматом марлі — вати, мабуть, не знайшов. Сам він не виявляв наміру зайнятися потерпілим. Підштовхнув візка ближче до столу.

— Товаришу лейтенант, подивіться… Оцей борзий, — тепер молодший сержант вказав на Юрка, — попсував казенне майно: розчовп три шприци й термометра. Ось, переконайтеся, щоб потім не питали мене, куди шприци діваються.

— Ти ще скажи, що я трилітрового слоїка зі спиртом розбив, — не збентежився Юрко. — Нє, зьома, так не піде. Може, ти ці шприци нарикам сплавив…

— Яким нарикам! Що ти верзеш?! — спалахнув гнівом молодший сержант. — Ось-о ж скло! Гляньте, товаришу лейтенант…

— А ти чого так нервуєшся? — зумисне дратував його Юрко. — Може, ти тут і колесами приторговуєш? Ой дивіться, товаришу лейтенанте, підставить він вас, як генеральша сраку під шомпол…

— Ти до кого залупляєшся! — молодший сержант штовхнув Юрка в груди. — Товаришу лейтенант, викликайте наряд. Цей козел щойно вас сракою обізвав…

Микола увібрав голову в плечі, чекаючи від Юрка відповідних дій, однак той не став, як полюбляв висловлюватися прапорщик Шуст, «усугублять».

— За козла відповіси, — мовив незвично спокійно.

Лейтенант поставив порожню піалу і з докором подивився на підлеглого.

— Сєлєзньов, якщо ти й надалі ганьбитимеш благородне звання медика, я тебе нахрен відправлю за річку разом із оцими ось доблесними воїнами-інтернаціоналістами, — відчитував солдата рівним меланхолійним тоном. — Ти тільки подумай: сам Чехов був медиком! Той самий Чехов, який по краплі видушував із себе раба…

— Ну то й що?! Зате Чехов не служив у радянській армії, — на відміну від свого командира, молодший сержант надміру гарячкував. — А ви теж обіцяли своїй мамі, що не будете матюкатися, а самі мене нахрен посилаєте…

— Не треба згадувати мою маму всує, — мовив лейтенант, посовуючи піалу на край столу. — Повтори.

Олег тицьнув Миколі під ніс грудку марлі. Микола відсахнувся. У носі наче свердлом закрутило, на очі набігли сльози. Їдучий газ заповнив усю голову й ударив у потилицю. Здавалося, зараз череп зніме.

— Не треба більше, — відвів руку з марлею.

— Що, продерло трохи мізки? — поцікавився лейтенант.

Микола тільки лупав мокрими очима.

— Те, чим нам мізки засерають, нашатирем не продереш, — відповів Юрко.

— Но-но, не дисидентствуй, — у своїй м’якій манері приструнив його лейтенант. — Аз генеральшами ти б таки делікатніше поводився, з належною повагою. Моя жінка також може колись генеральшею стати.

—І це все? — запитав Олег, витягуючи руку із затисненою в пучці марлею в бік лейтенанта. — Це всі ліки? Ви б йому хоч тиск поміряли…

Лейтенант прийняв із рук у руки від молодшого сержанта піалу й обережно поставив її перед собою. Потім відсунув шухляду, дістав грудку цукру, яку тримав так само в пучці, як Олег марлю; він навіть спочатку підніс її до носа й понюхав, і тільки після цього вмочив у чай і відкусив. Облизнув губи й відсьорбнув чаю, запиваючи солод. Завершивши цю маленьку церемонію, відповів:

— Тонометр зламався.

— Може, в нього жовтуха, — не вгавав Олег. — Подивіться, який жовтий.

— Боткіна хворів?

Микола мляво стенув раменами.

— Не знаю. Малим я часто слабував.

— Подивися на мене. — Лейтенант перегнувся через стіл. — Білки наче не жовті. Аналізи треба робити. Коли прибудеш у частину — звернися до медика.

— Мені треба в туалет, — подав кволий голос Микола.

— Потерпіти не можеш?! — цитьнув на нього Олег.

Микола покрутив головою.

― Де у вас тут туалет? ― запитав Юрко.

― Туалет тільки для персоналу! ― відрубав молодий сержант.

― Ти що хочеш? Срати? Блювати? — звернувся Юрко до Миколи. — Випорожнюйся тут.

― Сєлєзньов, покажи їм, — звелів лейтенант.

Юрко зостався в медпункті — сказав, що йому треба дещо з лейтенантом «перетерти».

— Насвинячите тут — будете язиками вилизувати, пригрозив молодший сержант. — Затямили?

Йому ніхто не відповів. Із невдоволеним виглядом він забрався геть.

Микола схилився над умивальником, набрав у пригорщу води й хлюпнув в обличчя. Напився з крана. Перевів подих.

— Уже попустило. Думав, шлунка виверне.

— Дай і я фізію сполосну, — підступив до умивальника Олег.

— Шкода, нема в що води набрати. Хтозна, скільки нам тут іще на сонці смажитися.

— У мене в рюкзаку пляшка є.

― Дивні вони якісь… ці медики, — поділився Микола враженнями. — Особливо лейтенант.