Василь Слапчук - Книга забуття

— Капітане, ти що, довбанувся?! Ти що твориш?!

— Старшому за званням грубіяниш, старлей, — без натиску зауважив капітан, і з тією ж легкістю кинув Юркові: — Цьому також зазвіздяч.

Юрко посміхнувся. Ніби розминаючись, стукнув кулаком об долоню.

— Тільки спробуй! — пригрозив старший лейтенант. — Хоч замахнися, хоч пальцем ворухни — підеш під трибунал, зогниєш у дисбаті! А ти… — повернувся до капітана. — З тобою ми поговоримо в іншому місці.

— Відвали, старлей, бо натравлю своїх архаровців — ущент рознесуть увесь цей курятник.

— Я зараз же наберу комендатуру, нехай присилають патруль…

— А за річку ти замість мене відправишся?! Комендатурою він мене лякає… Клав я на твою комендатуру і на тебе разом! — Дедалі більше накручував себе капітан.

«Цього не може бути, — тьохкала в Миколиній голові думка. — Це все не може бути правдою».

Відколи Микола у війську, ця думка виникає в його голові постійно. Солдатське буття видавалося йому чимось позареальним, якимсь недобрим сном, такі йому верзлися, коли він у дитинстві лежав із гарячкою. Тоді варто було тільки пробудитися, видужати, покликати маму… Однак усе те, що діяло й помагало в дитинстві, наразі виявилося бездієвим. «Молися Богу, синку», — писала мама з дому, разом із листами присилаючи йому тексти молитов. Він молився, спочатку з папірця, потім із пам’яті, але це було таке місце, до якого Бог, мабуть, не навідувався, недарма казали: «Нет хуже ада, чем учебка Ашхабада». Часом Микола знаходив у конверті карбованця, часом три, а, бувало, що й п’ять; мама згортала банкноту в смужку й вкладала її у згин — аркуш із учнівського зошита складався вдвоє, а потім з одного боку загортався під розмір конверта — це було найтовстіше місце, там купюра не просвітлювалася. Іноді Миколі вручали конверт розпечатаним, хтось із армійських листонош шакалив, проте, либонь, усіх листів не мав змоги перевірити, тому якийсь шанс отримати з дому потай копійчину зоставався, бо переказ би одразу відібрали. Гроші Микола витрачав не гаючись: проїдав у солдатському буфеті або добровільно віддавав котромусь із сержантів, щоб задобрити, аби той менше звірствував і доколупувався.

Місцеві вояки ретирувалися. Капітан Нефьодов благословив їх витіюватим матюком. Хто б міг подумати, що в цього низькорослого, кругловидого — курдупель курдуплем — капітана, військова форма лише підкреслювала його недоладність, — характер дебошира й забіяки. Його похмуре й набрякле обличчя, наче він щойно зі сну, сколихнули брижі кислуватої посмішки.

— Хоч настрій трохи покращився. — Капітан торкнув вавку на нижній губі. — Якимсь трипером обсипало. Продезінфікувати треба було би. А тут жлоби одні. Навіть сто грамів спирту на опохміл не налили. Уявляєш?

Нефьодов розмовляв із Юрком, ніби зі своїм корешем, а не так, як мав би говорити офіцер із рядовим.

Юрко пожвавився:

— У них є спирт?!

— Ясний болт. У технарів завжди є спирт. На аеродромі може не бути літаків, але спирт — мусить.

— То що ж ви зразу не сказали, товаришу капітане? — Дорікнув Юрко. — Ставте бойове завдання. Буде виконане.

Стосовно останнього капітан, либонь, мав сумніви — вони читалися в його знову пригаслих очах, однак відмашку дав не гаючись:

— Ну то вперед — час пішов. Полонених можеш не брати.

Микола все ще тримав руки по швах.

— Розслабся, — штурхнув його Олег.

— Стоїть, бля, як у молодого на весіллі, — вищирив Юрко жовті, але міцні зуби.

Юркове лице враз наблизилося, ніби Микола побачив його через збільшуване скло, й одразу ж віддалилося та розпливлося, набувши вигляду розмитої брудної плями. Мабуть, права нога затерпла від перенапруги, бо коли він підігнув її в коліні, то не зміг зафіксувати в потрібному положенні. Пляма Юркового обличчя, змигнувши, зникла з поля зору. Микола відчув, що втрачає опору й завалюється на бік. Сонце світило йому прямо у вічі, він відвернув голову й замружився.

Коли він розклепив повіки, вуграсте Юркове лице знову лиснілося перед самими очима. Цього разу Микола навіть вловив його гарячий віддих. Із рота в нього гостро тхнуло, наче з каністри з якоюсь смердючою хімією. Скривившись, мовив:

— Але й у тебе вихлоп!

Здивувався, не впізнавши свого голосу. Язик слухався так само погано, як учора після першої порції горілки. (Після другої він узагалі провалився в безпам’ятство). Слова давалися із зусиллям. Усі частини тіла пройняла млість.

— Живий, бля! — Реготнув Юрко. — А ти хотів, щоб від мене фіалками пахло?!