Василь Слапчук - Книга забуття

Замовкаю. Не можу говорити про це без роздратування. А гнів — поганий порадник, слова, забарвлені гнівом утрачають об’єктивність.

— Тобі не здається, що ти перебільшуєш? — запитує Дайта.

Якби ж то.

В Олега Ольжича є стаття «Дух руїни», у якій він робить короткий огляд української історії. «Вся історія України — це боротьба двох сил: конструктивної, що скупчує українську потугу, щоб звернути її назовні, і руїнної, що розпорошує її у взаємному самопожиранні та несе розбиття й розклад». Такий його загальний висновок. А ось слова, які можуть бути поясненням, чому українців підстерігають битви під Берестечком і бої під Кругами, чому за Україну своїм життям розплачуються наївні хлопчаки, а предводителі, зібравши матню в жменю, благополучно усуваються: «У нас цей дух руїни можна було усунути лише моральною силою, солідарною, моральною поставою громадянства взагалі, а провідних, відповідальних за долю українського народу одиниць, зокрема. Одначе так не сталося. У нашому суспільстві велася жорстока боротьба всіх проти всіх. У нас, коли появився якийсь авторитет — а фактично завдаток на авторитет, — його негайно стягали на долину й тут мотлошили всіма способами й засобами, щоб тільки він не став, не дай Боже, авторитетом для ширших мас громадянства».

Щоб прокоментувати сучасний стан української політики, ширше — суспільства, Ольжича навіть перелицьовувати не потрібно. У цій своїй традиції українці аж надто послідовні.

Мій гнів пішов на спад. Завершую майже спокійно:

—І виходить, що ми святкуємо тільки поразки.

— Що тебе не влаштовує? — Дайта серйозно взялася бути мені опонентом. — Ми переживаємо свої поразки як перемоги, як цього вчить дзен, чи молода поетеса Чінарг… Сам же казав, що це — вищий пілотаж.

— Мене не влаштовує те, що ці поразки не стали нам наукою. Так само, як і перемоги.

— А вони в нас були — перемоги?

Дайта ризикує, випробовуючи моє терпіння. Утім, її провокація дає мені змогу продемонструвати козирі, які українці з багатьох поважних причин, а також через свою ментальність так довго ховали в рукаві, що майже забули про них.

— Я — не історик і не беруся називати всі наші військові успіхи, але дещо на думку спадає. Візьмімо Данила Галицького, який 1238 року розбив під Дорогичином хрестоносців Тевтонського ордену. До речі, там же, в Дорогочині, Данило 1253 року прийняв корону з рук папського легата Опізо. Далі — Богдан Хмельницький — він також не тільки програвав. Жовті води, Корсунь, Пилявці — усе це місця звитяжних перемог. Уже після Берестечка 1652 року він виграв битву під Батогом. Або Виговський — цей 1659 року ущент розгромив московитів під Конотопом. Можна згадати кошового отамана Івана Сірка, який не програв жодної своєї битви… Я не стверджую, що українцям обов’язково потрібно культивувати перемоги. Ні, але нам необхідне вміння звертати собі на благо і перемоги, й поразки. Кожна перемога і кожна поразка мають стати черговою сходинкою в процесі вдосконалення. Ісус казав: «Я переміг світ». Однак ця його перемога навіть для декотрих учнів на початку видавалася поразкою. Парадоксально, але Ісус, як мовиться в молитві, смертю подолав смерть, дарувавши нам життя вічне. З огляду на неоднозначність речей та явищ і того розмаїття векторів, якими ті речі та явища продовжуються, людина не завжди (рідко коли) спроможна об’єктивно визначити, що для неї є перемогою, а що — поразкою. Хоч би з ким ми воювали насамперед маємо справу з собою. Один із засновників японської школи фехтування на мечах висловився: «Я не знаю способу перемогти інших, а тільки спосіб перемогти себе». Це ще один парадокс. Бо не можна перемогти себе, не зазнавши при цьому поразки. Є в цьому певна хибність, протиріччя. Хоча всі ми розуміємо, про що йдеться. Людина двополюсна. Добра й лиха, працелюбна й лінива, сильна й слабка… Однак коли людина починає боротися сама з собою — це початок шизофренії, бо треба боротися за себе. І перш ніж вступити в боротьбу, потрібно бачити власні ґанджі не частиною себе, а чимось чужорідним, що заважає бути досконалим.

Я аж ухекався, поки виголосив свою промову.

— Я розумію, — каже Дайта. — Але хоч би якими корисними були поразки, перемоги мені більше подобаються.

Хто б змагався.

Вважатимемо, що ми порозумілися. Обговорення відбулося успішно. Назва роману залишається незмінною. Тему закрито. Продовжую розмову, не відхиляючись від основного русла сюжету:

— Недавно я краєм ока застав по телевізору шматок передачі, в якій ішлося про якісь позаземні цивілізації, котрі мають вплив на нашу планету; навіть більше: вони живляться енергією, яку ми генеруємо в процесі життєдіяльності. На думку дослідників, війни, що безперестанку ведуться землянами, зовсім не випадкові, а зумовлені зовнішніми (неземними) чинниками, оскільки в ході війни відбуваються найпотужніші виділення енергії, відтак інопланетяни, чи хто вони там, якимось чином провокують усі наші збройні конфлікти.