Василь Слапчук - Книга забуття

—І навпаки? — уточнює щодо останнього речення.

— Саме так, — підтверджую. — Але це вже вищий пілотаж.

Дайта згідливо киває. Однак на її лиці читається усталена недовіра до різних парадоксів.

— Я на твоєму місці не дуже покладалася б на поетес, які вдають із себе фронтових медсестер, що на собі витягують із поля бою (хто більше) поранених вояків.

Вона усміхається. Ще б пак, адже й сама належить до цеху поетес. Може, навіть військового квитка має. Я знаю одну поетесу, яка хвалилася, що вона сержант запасу медичної служби. Від Дайти йодом не пахне, але, хтозна, до чого її на випадок війни готували. Спробуй з’ясуй, котра з поетес латентна медсестра, котра — снайпер «білі колготки», а за котрою — правда. Усміхаюся навзаєм.

— Я ж тільки в переносному смислі.

— Власне. Бо якби ти покладався на них у буквальному розумінні, то найгірше чим це могло закінчитися, — їхнім невдоволенням або твоїм розчаруванням, або тим і тим водночас. А переносне покладання небезпечне тим, що загрожує будь-якої невідповідної миті обернутися світоглядним крахом.

— Ти це серйозно?

— Ні, це такий солдатський гумор.

Ми знову обмінюємося усмішками через вузенький кухонний стіл.

— Гумор — це чудово, — кажу, зволоживши губи чаєм, навіть якщо він солдатський. Блайс писав, що сміх — це любов. Щоб переконатися в цьому, варто подивитися на Гамлета й Офелію, на Отелло й Дездемону, які кохалися без гумору, тому їхнє кохання обернулося для них трагедією. Блайс стверджує, що коли в іронії проглядає сила й витонченість духу коли ми сприймаємо гумор у його глибинних виявах — це дзен.

Дайта прибирає зі столу.

— Коли я чую твоє «дзен», мені уявляються дві руки з келихами, які чокаються: дз-з-зен! — Зводить перед собою руки, ніби б’є в музичні «тарілки». — Грін мені зрозуміліший.

— Роберт Грін також хлопець непростий, треба віддати йому належне — аж тридцять три стратегії війни описав. Він, зокрема, сказав і таке: «Було би помилкою оцінювати війни виключно з погляду перемоги чи поразки, адже і в тому, і в іншому випадку є свої відтінки й перехідні рівні».

— Так отож.

Дайта вдоволена. Подружній обід удався на славу. Я оцінив смачні страви. Вона підтримала інтелектуальну розмову. І хоча мій дзен солдата-піхотинця не відбився осяянням на чолі дружини, основні суперечності між Сходом і Заходом знялися, почав вимальовуватися доволі перспективний тандем. Я поділяю її вдоволення. Мені не хочеться залишати кухню.

— Допоможу тобі помити посуд.

— Я сама, — пробує перечити Дайта.

Однак я наполягаю.

У зв’язку з цим пригадалася мені історійка.

Якось Жулинський приходить до Івана Драча. Драч варить борщ.

— Не знав, Іване, що ти так любиш куховарити, — дивується Микола Григорович.

— А-а! Будь-що роблю, аби тільки віршів не писати.

Отак і я.

Дайта, поступившись місцем біля мийки, продовжує наводити на кухні порядок. Курсує між холодильником та плитою. Щось ховає, підтирає, стукає дверцятами шафок.

— Я так розумію, що ти вирішив таки зоставити назву й намагаєшся знайти виправдання цьому декадансу, — робить логічний умовивід із нашої розмови.

Замість того, щоб відповісти ствердно, я вдаюся до дипломатії:

— Ірландський письменник Джон Макгахерн у якомусь інтерв’ю сказав: «Можна написати прекрасну книгу про поразку і занудну — про перемогу».

— Не сумніваюся, — каже Дайта, із її тону зрозуміло, що має вона на увазі мене, а не Макгахерна.

Попри все, про що я просторікував вище, відчуваю потребу виправдатися.

— Тільки не подумай, що це — данина національній традиції.

— Що ти маєш на увазі?

— В українців сентимент до поразок. У кожного народу — свій комплекс. Скажімо, в англіків — комплекс переможців. Вінстон Черчілль виголошував: «Поразка — гірка річ. Який сенс пояснювати причини поразки? Люди не люблять поразок, так само, як не люблять виправдань, хоч би якими докладними й сприйнятливими вони були. На поразку існує єдина відповідь. Єдиною відповіддю на поразку є перемога». Як уже мовилося раніше: або перемога — або смерть. Іншого не дано. У якійсь із своїх промов Черчілль згадував про «житниці України», либонь, навіть мав уявлення, де та Україна розташована, але навряд чи він міг собі припустити, що українці — народ, який відзначає дні поразок.

Для Дайти це не настільки очевидно, як для мене. Вона запитально дивиться на мене.

— А день Перемоги?

— Це радянське свято. А я кажу про суто українські. Найбільше в нас ушановують битву під Берестечком, її відзначають майже на державному рівні. З’їжджаються політики, різні чиновники, аж до Президента. У мене завжди виникає питання: що вони там вшановують? Адже нікого й нічому поразка Богдана Хмельницького (передовсім це була стратегічна поразка, відтак і лежить на совісті воєначальника, лідера) під Берестечком не навчила. Стратегія сучасних політиків така сама недолуга. Ще одна поразка, що культивується на рівні влади, ― бій під Крутами. Національний банк навіть пам’ятну монету пустив на честь цієї знаменної події. Мені це видається вершиною цинізму. Без сумніву, героїв потрібно вшановувати. А ці погано озброєні й без військового вишколу хлопчаки були героями в найвищій мірі. Тільки говорячи про їхній героїзм та жертовність, потрібно пам’ятати, що цих хлопців зрадили їхні вожді, бійці стали жертвою амбіційності та бездарності всіх тих Грушевських, Петлюр і Винниченків — керівників Визвольних змагань, які не стільки клопоталися, щоб спільними зусиллями спинити зовнішнього ворога й побороти внутрішнього, як з’ясовували стосунки між собою, перекладаючи власні фіаско та вину один на одного. На превеликий жаль, не знайшлося серед українців свого Маннергейма.