Василь Слапчук - Книга забуття

Сунь-цзи сказав: «У давнину той, хто добре воював, передусім робив себе непереможним і в такому стані вичікував, коли можна буде перемогти супротивника. Непереможність ховається в самому собі, можливість перемоги — у супротивникові. Тому той, хто добре воює, може зробити себе непереможним, але не може змусити противника обов’язково дати себе перемогти».

Останній пункт — чудовий коментар до Афганської війни.

«Той, хто добре веде війну, втілює Шлях і дотримується Закону, — може керувати перемогою та поразкою».

Чогось нам забракло, аби керувати перемогою та поразкою. Очевидно, існує багато відповідей, але всі вони, попри конкретику (зважаючи на специфіку Афганської кампанії), залишатимуться частковими. Універсальну відповідь знаходжу в іншого давньокитайського воєначальника — У-цзи, який був на службі у того самого правителя царства Лу, в якого в одну пору обіймав посаду міністра сам Конфуцій. Утім, свій трактат У-цзи написав для іншого правителя — вейськового князя Веньхоу.

«Коли держави Піднебесної воюють, то в тих, хто переможе п’ять разів, трапляється лихо; хто переможе чотири рази, той виснажується; хто переможе тричі, той стає першим серед князів; хто переможе двічі — стає могутнім царем; хто переможе один раз — стає верховним правителем. Мало таких, хто заволодів Піднебесною частими перемогами, але багато таких, хто від цих перемог гинув».

Саме так. Радянський Союз був виснажений власними перемогами. Тому й розвалився.

Доволі часто перемога буває підступнішою й небезпечнішою ніж поразка, вона здатна вчинити з переможцем лихий жарт.

Підтвердження цій думці знаходжу в Роберта Гріна, автора книги «33 стратегії війни»: «Остання війна, в якій ви брали участь, являє небезпеку, навіть якщо ви вийшли з неї переможцем. Вона ще свіжа у вашій пам’яті. Якщо перемога зосталася за вами, ви мимоволі старатиметеся задіювати ту саму стратегію й ті самі прийоми, адже саме успіх робить нас лінивими й самовдоволеними. А якщо ви програли, поразка, очевидно, вибила вас із колії, додала невпевненості в собі. Не віддавайтеся роздумам про ту війну: ви не можете судити про неї безпристрасно, та й часу на це немає. Замість цього викресліть її з пам’яті».

Це саме радив уже згадуваний Вільям Слім: «…прогнати всі сумніви, породжені поразкою, забути про них і пам’ятати лише уроки, які виніс із поразки, вони значно важливіші, ніж уроки перемог».

Отже, поняття перемоги, як і поразки, зовсім не однозначне.

Ігнатій Лойола, засновник «Ордена єзуїтів», казав: «Здоров’я не краще за хворобу, багатство не краще за убогість, почесті не кращі за приниження, довге життя не краще за коротке. Краще те, що веде й приводить до мети». Цей перелік можна продовжити: «Перемога не краща від поразки».

Важлива мета. А до мети можна прийти й через поразку. За прикладом далеко ходити не треба. Звернімося до часів Другої світової війни. Кожна країна, що брала участь у війні прагнула перемоги. Одначе за кожною перемогою бачилася різна мета. Для Гітлера перемога означала світове панування. Для англійців — збереження всіх своїх попередніх завоювань та напрацювань. Вінстон Черчілль, виступаючи в палаті общин 1940 року, говорив: «Перемога будь-якою ціною, перемога незважаючи на жодні жахіття війни, перемога, хоч би якою довгою й тяжкою була дорога, що веде до неї, оскільки без перемоги в нас не може бути майбутнього». Думка цілком логічна (поразка — смерть), проте, виявляється, існує й нетрадиційний підхід до теми поразки.

Молодий японський камікадзе, один із багатьох вояків, які ставали смертниками задля перемоги, вирушаючи на завдання, написав у записці, що коли його країна якимсь дивом виграє війну, то це буде катастрофою для нації. І це тоді, коли всі військові статути в Японії розпочиналися словами «Прочитай це, і війну буде виграно». У чому ж річ? Либонь, ішлося про мету. Для Японії перемога означала посідання належного місця в світовій ієрархії. Всі країни, які на той час мали панівне становище в світі, вибороли його, вдаючись до сили — так було прийнято, інші засоби, якщо й існували, то не розглядалися. Японці стали на шлях війни за прикладом інших. Цей шлях убачався їм цілком придатним, попри те, що технічне озброєння їхньої армії не могло рівнятися з напрацюваннями супротивників. Японців це не хвилювало: небезпідставно виносячи дух над матеріальним (до речі, Наполеон вважав, що дух співвідноситься до тіла як три до одного), вони готові були воювати з усім світом, позаяк покликав їх до цього імператор. Той самий камікадзе хоча й був переконаний, що поразка наблизить його країну до мети швидше, ніж перемога, із готовністю пішов на смерть. Вражаючи противника величезною кількістю прикладів незламності духу, врешті-решт Японія змушена була капітулювати. Здавалося б, цілковитий крах. Але саме в цей критичний момент і виявилися сповна гнучкість і сила духу нації.