Василь Слапчук - Книга забуття

Дайта нахиляється, щоб виставити вогонь під каструлькою — на яскравому осонні полум’я майже не видно.

— Політики не були би політиками, якби не набивали собі ціни, — каже вона. — Але мені здається, що першими за зброю завжди хапаються військові, вони й переконують політиків, ніби силовий варіант розв’язання конфлікту найефективніший.

Я не згоден.

— Прусський теоретик війни Карл фон Клаузевіц сказав, що війна — це продовження політики іншими засобами.

Дайта достатньо толерантна, щоб оспорювати прусські авторитети.

— Гаразд. — Відламую від буханця, що лежить на столі, шматочок і кидаю до рота. — Піду. Може, запишу щось із цього, про що ми говорили.

— Скоро обід буде готовий, — попереджає Дайта.

У дверях я зупиняюся. Перед тим, як зникнути за кулісами, щоб зоставити після себе добре враження, необхідно виголосити ефектну репліку.

— У давньокитайському трактаті Сунь-Цзи «Про воєнне мистецтво» сказано, що війна любить перемогу й не любить тривалості, тому якщо неможливо швидко виграти війну, потрібно знайти можливість швидко її програти, оскільки швидкий програш приводить до мети війни надійніше, ніж повільний виграш.

Дайта щось нарізає для салату. Вона годує мене за всіма правилами традиційної кухні, коли спершу подаються закуски, потім борщ або суп, а далі — щось м’ясне чи рибне з гарніром; тільки все це з домашнім смаком та запахами.

— Цікава філософія, — озивається вона. — Хоча й досить парадоксальна.

Афганська війна тривала майже десять років. За цей час хлопчики, які йшли до першого класу, встигли здобути середню освіту. А чого навчилася впродовж десяти років тодішня величезна країна, або ж та її частина, що називається Україна? Що ж до афганців — не беруся судити, надто швидко вони програли нам цю війну, наша безмежно довга перемога на тлі їхньої блискавичної поразки абсолютно втратила свою переконливість.

— Знайшов я там і цілком безхитрісне твердження: війна — це шлях обману.

— Отже, цей твій фон Клаузевіц був правий, — підсумовує Дайта.

Замість того, щоб сідати до комп’ютера, я лягаю на диван і беру до рук уже згадуваний мною трактат. Усе-таки дивовижні люди ці китайці: вони здобули собі славу тим, що не лінувалися записувати, українці ж не завдавали собі такого клопоту — якщо й передавали своїм нащадкам якусь мудрість, то зазвичай усно. Трактат написано в четвертому столітті до нашої ери, але він досі зостається популярним, його вивчають і використовують не лише військові в своїх ратних справах, а й просунуті політики, дипломати й бізнесмени.

Сунь-цзи сказав: «Війна — це велика справа для держави, це ґрунт життя й смерті, це шлях існування й погибелі. Це потрібно зрозуміти».

Сунь-цзи поклав в основу війни п’ять явищ: перше — Шлях, друге — Небо, третє — Земля, четверте — Полководець, п’яте — Закон. І тлумачив: Шлях — це коли досягають того, що думки народу збігаються з думками правителя, коли народ готовий разом із ним померти, готовий разом із ним жити, коли він не знає ні страху, ні сумнівів. Небо — це світло й тьма, холод і спека; це порядок часу. Земля — це далеке й близьке, горбисте й рівне, широке й вузьке, смерть і життя. Полководець — це ум, безпристрасність, гуманність, мужність, строгість. Закон — це воїнський стрій, командування й постачання.

«Немає полководця, який би не чув про ці п’ять явищ, але перемагає той, хто їх засвоїв».

А ось іще п’ять положень, які Сунь-цзи вважає шляхом знання перемоги: перемагають, якщо знають, коли можна вести битву і коли не можна; перемагають, коли вміють користуватися великими й малими силами; перемагають там де вищі й нижчі мають одні й ті самі бажання; перемагають тоді, коли самі обережні й вичікують необережності супротивника; перемагають ті, в кого полководець талановитий, а государ не керує ним.

«Тому мовиться: якщо знаєш його і знаєш себе, веди битву хоч сто разів, небезпеки не буде; якщо знаєш себе, а його не знаєш, один раз переможеш, іншого разу зазнаєш поразки; якщо не знаєш ні себе, ні його, щоразу, коли вступатимеш у бій, зазнаватимеш поразки».

Як там на початку мовилося? «Це потрібно зрозуміти». А що розуміли, що могли знати ці старі маразматики, які йменувалися Політбюро, окрім своїх простат та гемороїв? Вони керували величезною імперією, але робили це навпомацки, зі старечою впертістю гнули свою лінію партії, підміняючи китайську мудрість та стратегію китайською грамотою.

Перегортаю сторінку, спиняюся на четвертій главі, що називається «Форма».