Василь Слапчук - Книга забуття

Цезар грався брелоком у вигляді людського черепа, крутив його то на одному, то на іншому пальці, виписуючи в повітрі різні фігури. Це миготіння відволікало увагу ангела-охоронця, заважало йому сконцентруватися. Кортіло вихопити цяцьку й жбурнути геть.

— В усіх своїх діях я дотримуюся закону.

Скривлені в посмішці вуста Цезаря з’їхали набік.

— Скількох людей ти готовий завалити, аби продемонструвати свій клас охоронця? Хіба не це для тебе головне?

— Для мене головне вберегти підопічного…

— Якби ти думав про підопічного, а не про себе, він би вже був у раю. Ти це знаєш. Але ж ні, ти волочиш його до пекла… Ти однаково програєш. Ти вже програв. Ти виторгував саме стільки часу, скільки потрібно, щоб невинна дитина перетворилася на запеклого грішника…

Ангел-охоронець подивився Цезареві прямісінько в зіниці.

— Ти можеш говорити, що завгодно, ти можеш навіть пенькнути, але тобі не вдасться вплинути на мене… Хлопчик доживе до старості. І помре із чистою совістю.

На це Цезар розреготався йому в лице.

— Та твій клієнт навіть до двадцяти не дотягне, навіть якби ти, Янеку, пенькнув.

— Це ми ще побачимо.

— Звичайно, побачите. — Цезар різким рухом упіймав брелок і затис у кулаку. — І він побачить, і ти побачиш. А я вже бачу, що ти зберіг його не для миру, а для війни.

Цієї миті ангелові-охоронцеві відкрилося те, про що вже відав Цезар.

«Чому він завжди знає більше, ніж я?»

Стьопик із-за рогу хліва прицілився в Миколку з палиці й вистрілив:

— Пах! Пах! Падай, ти забитий.

— А от і не забитий, тільки поранений, — не погодився Миколка і дав чергу у відповідь: — Тр-р-р-р!

Із подвір’я долинув мамин голос:

— Микольцю, ходи обідати.

— Уже йду, — відгукнувся хлопчик.

Він мерщій побіг до хати, зоставивши Стьопика помирати в лопухах.

― Ти вже придумав назву для роману?

Так, назва — це півсправи. Роман без назви — те саме, що гадюка без хвоста. Спробуйте собі уявити безхвосту гадюку, якщо гадюка — це суцільний хвіст. Про кожен роман теж можна сказати, що це безкінечно довга назва всього того, що залишилося поза текстом.

— Робоча назва роману — «Поразка».

— Якось не дуже оптимістично звучить, — делікатно зауважує Дайта.

Саме з цих міркувань я сказав, що це робоча назва. Були в мене декотрі сумніви… Назва нав’язалася в процесі замислу, а оскільки він, хоча й не зазнавав особливих метаморфоз, проте визрівав досить довго й, у зародку будучи окреслений лише пунктирною фабулою на рівні загальної ідеї, тривалий час існував у доволі невиразному вигляді; поволі увиразнювалася магістральна лінія, обростала деталями, розставлялися основні наголоси — визрівала концепція, але народилася вона сконцентрованою у вигляді немилозвучної назви. Концепція мене влаштовувала (вимальовувалася певна ієрархія поразок: поразка у війні, поразка ангела й особиста поразка головного героя), а назва хоча й випливала з логіки твору, мені не подобалася: я прихильник містких, метафоричних назв, а ця видавалася мені надто спрощеною, одновимірною, такою, що не відповідає ідеї вітаїзму, що, власне, й спонукала мене до написання цього твору. Навіть більше: назва звучала як вирок, а мені навіть у ролі письменника-деміурга не хотілося брати на себе право виголошення остаточних вердиктів.

Проте що довше я крутив-вертів цю занепадницьку назву, розглядаючи її під різними кутами, то очевидніше виявлялася неоднозначність можливого сприйняття, розуміння, тлумачення й переживання такого, здавалося б, однополюсного й прямолінійного явища, як поразка (яку неможливо розглядати без зв’язку з її антонімом — перемогою). Що більше я над цим розмірковував, радячись із різними випадковими (що саме до рук текло) літературними джерелами, то відчутніше увиразнювалися глибинні смисли цього слова і, вивільняючись, набували якогось воістину метафізичного змісту.

Першу підтримку я знайшов на Сході. Завжди, коли потрібно прозирнути бездонність речей, промацати тонші їхні взаємозв’язки, ми озираємося на Схід.

Лаоцзи в трактаті «Дао-Де цзин» писав: «Той полководець заслужив на повагу, який дорожив життям усіх учасників на полі бою». Але в лаоському святилищі для таких немає місця, там ліворуч — вівтарі для статуй мудреців, а праворуч — переможці кривавих сутичок. До них воїна великодушного не віднесеш, але і мудрецем його тим паче не назвеш: нерідко він виймав свій меч із піхов… Зате він уникав намарних жертв, усвідомлюючи страшну ціну перемоги. Хто женеться за гучною перемогою, зазвичай швидко привчається вбивати, безжальний же до власних ворогів гідний меншого визнання в нащадків. А може, благородних воїнів поставити в лівих нішах, а воїнів жорстокосердих — у правих? Хто рідко вбивав — того праворуч. Хто часто вбивав — того ліворуч. Усіх одягнемо в жалобне вбрання, нехай вічно сльози проливають за убієнними. Адже що таке горезвісний грім перемоги, як не печальний погребальний плач?