Василь Слапчук - Книга забуття

— Не час — люди, — не погоджуюся.

Чжуан-цзи прорік: «Щастя зовсім не залежить від того, у який час ти живеш. Де є Дао і Де, там перемога і поразка, радість і горе невід’ємні від кругообігу спеки й холоду, вітрів і дощів».

— Коли я говорила про час, то мала на увазі те, що в Афганістані вели війну діти, батьки яких не воювали. Існує, мабуть, якась циклічність…

Я здвигаю плечем. Я знову не згоден, хоча й наполовину але категорично.

— Не знаю, — роблю паузу не для того, щоб зважити слова, все одно в кожного свої мірки, просто звільняю місце для Дайтиного поруху, яким вона зграбно згортає зі стільниці перебрану гречку — перші зерна мелодійно вдаряються об дно каструльки, наче перші струмені молока в дійницю. — Наші батьки зачиналися й родилися в час війни, або ж у повоєнні роки — недарма з’явилося поняття «діти війни» — їхній мир був значно жорсткішим і виснажливішим, аніж наша війна. А щодо того, як війна відбивається на поколіннях, я знайшов цікаве спостереження в Милорада Павича.

Дайта відставляє каструльку й демонструє цілковиту увагу.

Героєві роману «Пейзаж, намальований чаєм» — Свіларові, якому в юному віці «довелося програти з кокардою на лобі ту війну, яку він мало що не виграв із зіркою» (устиг повоювати по обидва боки фронту), товариші радять не їхати до Франції, мовляв, для всіх країн-союзників він надто молодий. «Там тепер на кілька десятків років біля влади зостануться ті, хто воював і переміг, — ровесники твого батька. Чий батько виграв війну, тому найближчим часом нічого не світить. У Франції ти всього доб’єшся із запізненням років на десять». І радять йому податися до Німеччини, оскільки там молодому легше пробитися. Тамтешнє старше покоління війну програло, тому в фаворі будуть молоді.

Мені ця думка видалася цікавою. Павичу, либонь, теж, бо в романі «Остання любов у Царгороді» він повертається до неї, аби увиразнити її та розширити. Пустельник говорить одному з головних героїв — поручику Опуїчу: «Перемога не має дітей, має тільки батька. А поразка має сотню дітей. Ось і подумай, хто сильніший? І що стається після перемоги з переможцями? Страшний, бородатий, незнайомий тобі чоловік, озброєний до зубів, по вуха в грязюці, зненацька вдерся до твого дому, перелякав тебе на смерть своїм незнайомим запахом і злігся з твоєю матір’ю, перш ніж ти встиг вийти з кімнати й зрозуміти, що то твій батько. І таке сталося в усіх домах переможців. Відтоді й досі вони міцно тримають у руках своїх жінок, своїх коней і свою силу. А своїх дітей, тебе й твоє покоління вони триматимуть у своїй тіні та на повідку, аж поки ви почнете рахувати сиві волосини на голові. А тепер глянь на інший ворожий мундир, у двір сусідньої держави, яка програла війну твоєму батькові… Там батьки повернулися додому, ніби побиті собаки, розгромлені вщент. Армія переможених батьків заполонила бідою всю їхню країну. І що сталося потім? їхні сини, твої ровесники, які не тримали тоді в руках зброї, не відчували вини за програну війну. Вони не мали жодних гріхів на душі, жодних перепон перед собою, не мали батьків, які тримали би їх в узді. Тому вони нині сміють усе, чого ви ніколи не сміли. Вони сміють усе, що сміли ватні батьки».

Дайта береться за каструльку, повертаючись до господарських справ.

— Щось у цьому є. Тільки це не твій випадок.

Вона права.

На Афганській війні воювали хлопчаки — діти. Батьки лише командували. Політики, високі військові чини, різні цивільні зробили все можливе, аби ця війна не стала переможною. Ми ж — рядові бійці (на території Афганістану, в рамках локальних боїв) — виграли свою війну: не було таких наказів, яких ми не змогли би виконати, однак ми її програли вже після того, як повернулися в свої домівки. Ми не піддалися ворогові, проте нас здолали свої.

Вільям Слім у книзі «Від поразки до перемоги» писав: «Поразка гірка. Вона болісна для рядового солдата, але значно болючіша для полководця. Солдат може втішитися думкою, що хоч би як повернулася справа, він чесно та вірно виконував свій обов’язок і зробив усе, що міг. Але полководець, якщо він не досяг перемоги, свого обов’язку не виконав — оскільки саме перемога була його обов’язком».

Будьте певні, це писав не рядовий. Генерали схильні перебільшувати власні переживання, потерпають же вони лише за власну кар’єру. Зрештою, як і політики. Вінстон Черчілль прорік таке: «Політика настільки ж зваблива й небезпечна, як війна, але на війні вас убивають лише один раз, а в політиці — сотні разів». Здавалося б, знає чоловік, що каже, адже розпочинав свою кар’єру як військовий, щоправда, дуже швидко перекваліфікувався у військового кореспондента: його воєнні репортажі стали першим літературним досвідом майбутнього Нобелівського лауреата з літератури, і все-таки, з усією повагою до цього видатного діяча, дозволю собі оспорити це твердження: на війні вбивають раз, але назавжди, а з трупами політиків самий клопіт: їх убивають (питання: хто? либонь, інші політики), вони розкладаються, смердять, але продовжують функціонувати, а головна їхня функція — посідати посади (цей фразеологізм у чоловіків-політиків викликає ерекцію, а в леді-політиків трусики мокріють), коротше кажучи, політика — це суцільні поминки. Задля гуманності, аби ці сараки-політики так не мучилися, варто було би час від часу збирати їх гамузом і відправляти до найближчої «гарячої точки», які вони з таким успіхом уміють розпалювати.