Василь Слапчук - Книга забуття

Згодом з’ясувалося, що ефект від їхніх розмов уві сні — доволі мізерний, попри настанови небесного заступника, які дублювалися численними маминими напучуваннями. Миколка постійно примудрявся піддавати ризику власне життя: то із сусідською дівчинкою вовчих ягід наїсться (дівчинці хоч би що, а в нього від отруєння аж шкіра на тілі посиніла), то його на старій цегельні глиною привалило, то на іржавий цвях наступить — мало до зараження крові не дійшло…

— Як ся маєш, Янеку?

Ангел-охоронець здригнувся.

— Що, не чекав на мене?

— Ти не з тих, на кого чекають.

Цезар розсміявся, продемонструвавши повен рот сліпучо-білих зубів.

— Точно. Я з тих, хто приходить незваним. Але зауваж, мене важко звинуватити в не пунктуальності. — Торкнувся пальцями головного убору. — Як тобі мій новий капелюх?

— Ти схожий на американського гангстера часів сухого закону.

Ангел-охоронець звик до постійних метаморфоз Цезаря, який відзначався схильністю до театральності та дешевих ефектів, відтак майже не звертав уваги на переміни в його зовнішності.

— Вважатимемо, що це комплімент.

Ангел здвигнув плечем; власний порух видався йому трохи нервовим, за що він розсердився на себе.

— Як знаєш.

Він не був налаштований говорити Цезареві компліменти «Невже він не розуміє, що має карикатурний вигляд у цьому своєму плащі з піднятим коміром?»

— Здається, ти стаєш заручником стилю. Радше навіть — його жертвою.

Цезар поліз рукою за пазуху, видобув звідти товсту сигару, вона вже димілася (такі фокуси — також у його стилі) й спокійно відповів:

— Це, Янеку, не вибрики стилю. Я обирав вдяганку, зважаючи на погодні умови.

Ангел-охоронець подивився на чисте небо. Вирішив промовчати. Одначе пауза затягувалася. І що довше вона тривала, то менш комфортно він почувався.

— Ти щось хотів?

Цезар скинув капелюха, але не для того, щоб продемонструвати свою ввічливість, — дістав із нього (цього разу не кролика й не голуба) складений учетверо аркуш паперу й подав двома пальцями. Охоронець швидко пробіг написане очима.

«Цього не може бути», — мало не зірвалося в нього з уст, проте він одразу ж оволодів собою.

У переданій йому грамоті йшлося про те, що якийсь Ярема, порушивши заповіді Господні (вказувалися заповіді й кількість порушень) учинив тяжкий гріх перед Богом, за що належить поплатитися життям (померти «несвоєю смертю») його нащадкові в четвертому поколінні… Цей Ярема доводився Миколці прапрадідом по батьківській лінії.

Ангел-охоронець запустив таймер, із цієї миті в його розпорядженні — три доби, щоб спробувати роздобути контраргументи. Він був сповнений рішучості. Ще є час, ще все можна змінити.

Ковзнув поглядом по солом’яній чуприні Цезаря, який цілився в нього сигарою, що достоту нагадувала дуло револьвера, й посміхнувся.

— Тобі пасує. У цьому образі ти мені нагадуєш персонажа… Чи то пак одну із безіменних героїнь анекдотів про блондинок.

Цезар ошкірився у відповідь.

— Не уточнюватиму, яку саме. — Він здмухнув із сигари попіл: так круті ковбої дмухають на дим, що куриться зі ствола після пострілу. — Проте дозволь зауважити, що коли така світла сутність, якою ти себе мислиш, розважається на дозвіллі анекдотами про блондинок, то це свідчить не лише про кризу особистості, а й наштовхує на думку про певний латентний загальний занепад у царині, в якій ти функціонуєш.

«Дарма я вв’язався в цю перепалку», — подумав ангел-охоронець.

— Вибач, у мене справи.

— Не смію затримувати.

Цезар кецнув головою, імітуючи поклін. У момент, коли він нап’яв на голову капелюха, вперіщив дощ.

«Чому він завжди знає більше, ніж я?!».

Утім, в ангела-охоронця не залишалося часу, щоб шукати відповіді на риторичні запитання, на нього чекала кропітка «робота з архівами» — так би це називалося в людей. Йому належить пройтися по генеалогічному дереву свого підопічного, сподіваючись знайти праведника, вчинки якого перекрили б гріхи, які тепер належить спокутувати Миколці. Він не покладався на везіння, від самого хлопчикового народження ретельно досліджував його родовід, тому тепер, беручись до праці, мав кілька обнадійливих зачіпок. До того ж, йому таки пощастило: не минуло й доби, як він відстежив життєдіяння богоугодних юродивого Арсенія та черниці Марфи, а все подальше було вже суто «справою техніки» — посилаючись на вищезгаданих добролюбців, не становило труднощів довести, що гріх окаянного Яреми має силу не до четвертого, а лише до другого покоління.