Василь Слапчук - Книга забуття

— Добре, що все обійшлося, — заспокоївшись, каже дядько. Він перестає жувати цигарку, тяга поновлюється, і на знак полегшення видуває з легень сизий клуб цигаркового диму.

Справді, Миколка не замерз у полі, не втрапив під кінські копита, але не все ще владналося, ангел-охоронець уже знав це напевно. За кілька годин у хлопчика підніметься температура, посеред ночі дід привезе прим’яту зі сну фельдшерку, а ближче до ранку рушать шукати рятунку в районній лікарні. У важкій гарячці малий буде тривожно метатися, плакати й кликати маму… І тільки коли узріє свого ангела-охоронця, обличчя його засяє радістю, він повідомить крилатому дядькові, що мама не забула рукавиці, а зумисне їх залишила, бо купила собі нові, отже, не заморозила собі рук, дарма вони переживали, і за згублену рукавицю не сварила… Що буде з його підопічним далі — ангел-охоронець не відав.

Що Бог дасть — те й буде.

У приказці мовиться: якби знав, де впадеш — соломки підстелив би. Проте людський світ такий, що аби людина почувалася в безпеці, він суцільно повинен бути встеленим соломою, оскільки від самого народження й аж до смерті її на кожному кроці підстерігають різні лиха, від яких жодною соломою не убезпечишся, позаяк у ній обов’язково хтось забуде вила, відтак при першому ж падінні виявляється, що солома не тільки рятує, а й (більшою мірою) маскує можливі загрози для здоров’я та життя… Людина не спроможна передбачити всі наслідки будь-якого свого вчинку, тим паче, що комусь дано з пекла повернутися, а хтось і в раю ногу зламає; хтось постійно наражається на ризик, проте живий і здоровий, а інший намагається уникати самого натяку на небезпеку, але весь у синцях та ранах — саме про таких бідолах мовиться в прислів’ї: як не ти біду наздоженеш, то вона тебе здожене. Але, як кажуть, береженого Бог береже.

Коли хтось думає, що все залежить од випадку — він помиляється: з людиною трапляється лише те, що приготовлено їй долею. Доля людини частково формується до її народження цілими поколіннями предків. Бог карає беззаконня батьків, які зневажають його, на дітях до третього й четвертого покоління, і творить милосердя до тисячного покоління тим, хто його любить і береже заповіді. Завдання ангела-охоронця — відстежувати добрі вчинки предків підопічного, аби корегувати його долю тоді, коли в самої людини не залишається жодних аргументів на свою користь. Гріхи предків також є кому фіксувати, вони не залишаються без уваги. У лікарні пахло хлоркою.

Хлопчик важко дихав. Він начебто заснув, принаймні лежав із заплющеними очима, повіки нервово здригалися, гарячка не полишала малого. Ангел-охоронець видавався втомленим, його скоцюрблена постать, приточившись краєчку ліжка, здається, не виявляла оптимізму.

— Ти, Янеку, німб носиш, як сільський дядько кашкета, — посміюється Цезар (так він себе називає). — Погодься, що чистота образу (об-ра-зо-тво-рен-ня!), яку ти так боїшся заплямити, — це лише чергова жертва стилю.

Схоже на те, що його слова були продовженням давньої суперечки. Те, як Цезар проартикулював ключове слово видавало хоча й стримувану, але надмірну емоційність. Він упівоберта стояв біля вікна й курив чорну тоненьку (такими в столичних ресторанах димлять багаті й розбещені жіночки) цигарку, що нагадувала бікфордів шнур. Ангел-охоронець понуро глипав на свого опонента і в моменти, коли в того жарина між пальців спалахувала яскравіше, мимоволі щулився, наче перед вибухом. Цигарка невблаганно вкорочувалася.

— Ти, Янеку, ідеаліст.

Цезар видихнув під стелю клуб диму, що враз переформувався в цілий табун коників, один із яких відірвався від гурту й опустився на рівень обличчя ангела-охоронця. На відміну від інших, цей коник мав крила. Ангел мовчки відмахнувся від нього.

— Стиль, Янеку, ось — першооснова буття. Стиль визначає не тільки форму, а й зміст світобудови.

Цезар помішаний на стилі. Наприклад, нині він весь у білому. Із натяком на ретро. Зовні схожий на латиноамериканця, як їх традиційно зображають у поганих голлівудських фільмах. Ангел вважав, що Цезареві бракує смаку, але тримав цю думку при собі, аби не видавалося, наче його критика викликана бажанням поквитатися за вічні Цезареві кпини. Кпини — це також стиль Цезаря. Скільки сарказму вкладає він у це зневажливо-поблажливе прізвисько «Янеку»… Тільки ж марно, усе марно.

Ангел-охоронець зводиться. Ворушить раменами, розминаючи тіло. Цезар реагує на це, як гість, якому нагадали, що він засидівся. Майже сердито запускає щиглем недопалка крізь шибку, і той не падає на землю, описавши дугу, як це трапляється зазвичай, а летить по прямій понад верхів’ям тополі кудись у чорне небо.