Василь Слапчук - Книга забуття

— Може, вона де в кишені чи за пазухою, — ангел, охоронець спробував вернути підопічному надію. — Пошукай пильніше.

Малий без усякої підготовки та попередження розплакався.

— Припини, лице відморозиш, — не надто вміло заспокоював його ангел. — Не плач, усе буде добре. Прислухайся. Чуєш?

Хлопчик перестав схлипувати і, затамувавши подих, прислухався, однак рясні сльози продовжували заливати обличчя.

— Що це?

— Дзвоник.

Мідний звук дзвоника, не такий дзвінкий і розливчастий як звичайно, а дещо приглушений ватною товщею хурделиці, звучав дедалі виразніше й голосніше — він наближався. Це рухався «школярський експрес» — узимку хутірські діти до школи й назад додому добиралися на колгоспних санях. Про спецпризначення цього рейсу сповіщав прив’язаний до дишла дзвоник.

«Ну ось і все!» — полегшено зітхнув ангел-охоронець, силкуючись подихом висушити сльози на обличчі малого. Хоча він знав, що хлопчикова мандрівка завершиться щасливо, ще з тієї миті, коли не з власної волі зробився видимим для свого підопічного (дитині далося бачення, а йому — знаття), та однаково трохи переживав, — завжди можливі корекції.

Корекції можливі і в кращий бік, і в гірший.

Бог чинить так, як вважає за потрібне. Людина поводиться так, як їй заманеться. І лише ангел-охоронець робить те, що мусить.

Ангел заступає дорогу коням, вони схарапуджено хриплять, завертаючи голови, ніби фурман щосили потягнув за віжки, аж на задні ноги присідають. Унаслідок цієї наглої зупинки візник низько клює носом, мовби зібрався зазирнути котрійсь коняці під черево, а діти з вереском валяться одне на одного, радіючи випадковій пригоді, верещать голосніше, ніж ситуація дає для цього привід. А потім враз западає м’яка тиша, яку тихе дитяче схлипування майже не порушує, а радше доповнює.

— Но, халєра! — свариться на коней дядько половиною рота. Іншою половиною він утримує жовту самокрутку, затиснувши кінчик ще жовтішими, аж коричневими, зубами; озирнувшись, перекидає цигарку з одного кутика губ у протилежний, затягується і тільки після цього цікавиться: — Що таке? Хтось забився?

Школярі перезираються, шукаючи в своєму гурті потерпілого. Першим зорієнтувався Мітька Валун, його розбишацьке око не тільки відшукало джерело плачу (як би сказав завуч Панімаєте, котрий полюбляв висловлюватися формально), а й ідентифікувало його.

— Та це ж Мурчик! — тицяє невідь куди чорнильним пальцем, що витикається із порваної рукавиці.

Мурчиком Миколку кликала мама, а хлопці якось підслухали та й узяли на глум. Прізвисько наче й не дошкульне, але наскільки ніжно й гарно воно звучало в маминих устах, настільки ж образливим видавалося, коли чулося від хлопців. Думалося, поглузують — і забудеться; траплялося, цей задирака Стьопик казна-як його обзивав, але вже другого дня ніхто не пам’ятає, а це — чомусь приклеїлося.

Усім наче полуда з очей спала, мовби хурделиця відступила, відкривши зору невеличкого (навіть не стовпчик, а радше пеньочок, якого заметіль ледве що із землею не зрівняла) сніговичка з червоним носом-вишенькою.

— Колька Корнелюк, — розтлумачує фурманові Мітька. — Гонук зовотехніків.

Перебував він так близько, що зоставалося дивуватися, яким робом уникнув копит і не втрапив під сани. Гніда кобила нервово переступала з ноги на ногу, дістаючи малого підстриженим чорним хвостом, і змітала з шапки сніг.

— Ідрі твою наліво! — виривається в їздового — він навіть забув пахнути, цигарка безвільно висить у нього на губі. — Тільки криміналу мені бракувало.

Дядько перехиляється через борт і підхоплює хлопчика попід руки.

— Цить уже, цить! — жонглює в роті цигаркою.― Тебе чого тут носить? Вйо! Не плач. Хай-но дід пасків тобі всипить, тоді будеш скиглити. Бо зараз сам тебе батогом опережу, не подивлюся, що начальство…

Фурман невгаваючи бубнить, раз-у-раз сердито відкушує кінчик самокрутки й спльовує, ніби заповзявся з’їсти її, а не скурити. Наглий страх від того, що міг покалічити дитину, мов зашпори, зі словами виходить із нього.

Усі думають, що Миколка наляканий, бо заблукав, бо мало під коней не втрапив, тому й рюмсає, а йому образливо, позаяк неправда це, він намагався пояснити, але нічого з цього не вийшло: щелепа чомусь не слухалася, м’язи обличчя звело, губи заніміли, лише зуби, вицокуючи, стрибали в роті, наче він напхав за щоки повну жменю дрібних льодяників, які вільно переміщалися, вдаряючись один об одного. Невдала спроба розтлумачити присутнім, що вони помиляються, призвела тільки до посилення плачу. Хлопчик, не знайшовши розуміння, віддався своєму горю. Його план провалився: мало того, що він не дістався до мами, а ще й загубив її рукавицю — тепер мамі доведеться мерзнути в руки не тільки сьогодні, а й завтра, і після, може, навіть усю зиму. Ангел-охоронець намагався заспокоїти підопічного, адже він загубив лише одну рукавицю, тож одна рука буде захищена від холоду, цією рукою мама носитиме сумку, з якою ходить на роботу, а іншу ховатиме в кишені, однак хлопчик уже не бачив і не чув свого небесного опікуна, як не бачив і не чув усіх тих, хто були в санях. Безмежна й непроглядна, як оце засніжене поле, їдка розпука огорнула його.