Василь Слапчук - Книга забуття

— Ху! — видихнув, збиваючи рукою в зеленій рукавичці з обличчя сніг. — Перепочину трохи.

Звів голову, повів поглядом убік, сфокусувавшись на чомусь невидимому.

— Дядьку, ви не знаєте, до Зарівного ще далеко?

Той, до кого він звернувся, мав би від несподіванки здригнутися, але він тільки зітхнув і подумав: «Із цим малим суцільна морока».

Справді, нелегко мати справу з дитиною, якій якимсь чином вдається бачити свого ангела-охоронця. Люди не надто зіркі, вони не бачать навіть очевидного. Бачити ж невидиме здатні лише обрані. У чому обраність цього малого — ангел-охоронець не знав.

Ангел повторно зітхнув.

Кажучи по-людськи, йому не щастило.

Якби люди самостійно вибирали для себе ангелів-охоронців, зважаючи на їхній послужний список, від нього відхрещувалися б, як од лихої сили. Такої репутації навіть ангелу смерті не побажаєш. Мало хто з його підопічних діждав природної кончини на старості літ: вони помирали від хвороб, гинули в катастрофах, власноруч укорочували собі віку… Якби ж тільки тіла, а то й душі, душі запропадали. І всі вони на його сумлінні. Кожна з цих запропащених душ — поразка ангела-охоронця. Його поразка…

Саме тут ангела підстерігав сумнів: а чи не є оця самокритика, що дедалі виразніше переростає в патологічну форму самоїдства, всі ці гіперболізовані докори сумління виявом гордині? Хіба він, не приймаючи трагічної долі своїх підопічних, не протестує проти Господньої волі? Надто по-людськи він мислить, дуже вже зациклився на матеріальному. Тому зумисне перебільшує свою особисту вину, наголошуючи саме на дочасній тілесній смерті, тоді як його головне завдання — вберегти душу, з яким він, якщо вже бути чесним до кінця, — доволі непогано справляється. Попри те, що тісні ті двері й вузька та дорога, що веде до життя, і мало людей їх знаходять, багатьох своїх підопічних він таки навернув до Бога. Із деким це трапилося в останній момент життя: ангел-охоронець зробив усе можливе, аби розтягнути передсмертну мить настільки, щоб вони встигли озирнутися на своє життя і, осмисливши його, розкаятися. Потрібно визнати: ангел-охоронець був не з тих, хто вміє тішиться й підбадьорюватися своїми перемогами, він належав до тих, які безперестанку повертається до своїх поразок, повторно переживаючи їх, і гризуться тим, що неможливо змінити. Там, де інший сказав би: на все воля Господня, він намагався осягнути логіку Божого промислу. Одначе для ангела збагнути, чому добра людина живе в злиднях та хворобах, а лихий чоловік — у багатстві та щасті, чому праведник помирає дочасно, а грішник празникує до глибокої старості, було майже так само неможливо, як і для людини. Позаяк знання ангела, хоча й перевершує знання людини, проте також часткове.

Ангел-охоронець знову зітхнув.

Його віддих зігрівав хлопчика.

— Не сиди на снігу, простудишся, — мовив до малого.

Той притулив рукавичку до носа й потер щоки.

― Чого ті сніжинки такі лихі? Кусаються, як дідові бджоли.

— Мороз, — коротко кинув ангел.

Хлопчик шморгнув носом, кліпаючи засніженими віями, й діловито поцікавився:

— А у вас крила завжди такі білі чи то снігу нападало?

Ангел-охоронець озирнувся через плече, скосивши око собі за спину. Хотів сказати, що в нього немає крил, але передумав. Бачити невидиме й бачити те, чого немає, — два різні процеси, проте якимсь чином вони поєднувалися в малому. Оскільки дитя свято вірить у те, що бачить, було б нерозумно з ним сперечатися.

— А в мого діда теж крила є, — повідомив хлопчик.

— Я знаю.

Хлопчика розчарувала така стримана реакція на його звістку, йому хотілося чимось вразити цього мовчазного й трохи дивного чоловіка.

— А в мене скоро виросте пропелер, як у Карлсона, — похвалився він. — Бо в дітей спочатку виростає пропелер, а потім, як почнуть рости крила, пропелер треба буде помазати йодом, він відсохне й відвалиться, щоб не заважав.

— Он як! — цього разу ангел зацікавився. — А навіщо тобі пропелер?

— А вам крила для чого?

Ангел-охоронець непевно знизав плечем і знову кинув оком позад себе.

— Для краси, може…

— А мені пропелер — для користі. Щоб літати… Це ж вам не свинячий хвостик.

— Яка ж користь із літання?

Хлопчик замислено шморгнув носом, тернув під ним рукавичкою й уважно вивчив її поглядом.

— Шмарки. — Витер рукавичку об полу пальта й тільки тоді відповів: — Літати кльово.

— То це не користь, а задоволення, — зауважив ангел-охоронець.

Хлопчик скорчив міну, яку ангел не брався витлумачити.