Василь Слапчук - Книга забуття

— Бабі вишні обірву, які вона з драбини не може дістати… Кота з груші зніму, якщо його собаки заженуть… До ластів’ячого гнізда загляну, щоб знати, у них там одна кімната чи дві… І взуття не буде зношуватися…

— Щодо взуття, це ти правду сказав, — вдоволено кивнув ангел. — Користь очевидна.

Ангел-охоронець виглядав спокійним. Лише Богові сповна відома доля людини в часі від народження до смерті та доля її душі у вічності; ангелові-охоронцеві знання про долю підопічного дається епізодично, йому відомі всі небезпеки, що пантрують у світі на цього хлопчика, він знає, як їх уникнути одначе річ у тому, що ангел — не поводир, а безправний охоронець, якого не мусить слухатися навіть оце мале дитя, позаяк має право вибору, ангел-охоронець майже позбавлений прямих засобів впливу, він здатний передбачити всі можливі варіанти розвитку подій, проте зазвичай йому закритий доступ до інформації, який із цих варіантів реалізується, відтак у більшості випадків змушений діяти за обставинами. І нині, коли малому спало на думку прогулятися до села, ангел-охоронець зробив усе можливе, щоб ця ідея не оволоділа нерозумним дитям. Найперше він спробував навіяти йому альтернативні помисли, які відволікли б від небезпечного задуму, проте хлопчик не тільки не бачив ангела так, як бачить зараз, а й не чув його. Зрозумівши, що дитину не вдасться забавити, ангел-охоронець звернувся до здорового глузду баби, яка опікувалася онуком, намагаючись посилити її пильність і викликавши почуття неспокою. Баба й справді стривожилася, але пов’язала цю тривогу не з онуком. Не гаючись накинула куфайку.

— До плити не лізь, — застерегла онука. — Я до хліва вигляну.

І поспішила чи то до корови, що сподівалася на теля, чи то до свині, що намірилась опороситися.

Хлопчик не забарився скористатися з її відсутності. Коли він вийшов із хати, ангел-охоронець зробив відчайдушну спробу привернути бабину увагу: вітром вирвав двері з рук малого й щосили гримонув ними, на що баба навіть вухом не повела — довелося заставити грюкнути дверима хліва, але замість того, щоб показати носа на вулицю й присікти непорядок, стара господиня щільно причинила їх із середини.

Без спонукань із боку ангела хлопчик продовжив свій шлях.

— Вітер в очі коле, — малий затулив лице рукою. — Давайте, будемо йти задки. — Розвернувся спиною до вітру.

Не було певності, що вони рухаються в той бік, у який спрямовують свої зусилля, а не туди, куди їх зносить стихія. Якийсь час мовчки брьохалися в снігу.

— А знаєте, що? — озвався хлопчик. — У мене скоро іменини.

Говорити йому було важко, він ледве бурмотів слова собі під ніс, проте ангелові не доводилося перепитувати, він чудово розумів свого підопічного, навіть якби їхня розмова відбувалася лише в того в голові.

— Мене Миколкою звуть… Як діда. Мого діда всі люди знають, а мене тільки хутірські. Коли я виросту, про мене в газеті напишуть…

Виявилося, що рухатися заднім ходом проти вітру хоча й трохи затишніше, проте зовсім незручно. На пагорбку, де менше снігу, ще як є, а в долинках та різних борознах, де понамітало, — зовсім несила ноги переставляти. Хлопчик знову повернувся обличчям до вітру, натягнув на очі шапку, схилив голову й нахилився вперед.

— До мене прийде святий Миколай… Він приходить уночі й кладе дітям під подушку миколайчики та всякі подарунки. До чужих дітей щороку приходить, а до мене — нє, бо мій дід партійний. Зате торік дід Мороз мені аж чотири подарунки передав… А я хочу, щоб і святий Миколай… Я діда попросив, щоб він на ніч із партії вийшов…

Ангелові-охоронцеві захотілося сказати малому щось підбадьорливе.

— Святий Миколай пам’ятає про тебе.

Це була чиста правда. Проте замість потішитися, хлопчик спинився й заходився вовтузитися з одягом, почав розстібати пальто.

Ангел занепокоївся.

— Якщо ти збираєшся пісяти, то не здумай проти вітру.

Малий розгублено дивився собі під ноги та по боках, озирався позад себе, наче збирався повертатися.

— Я мамину рукавицю згубив, — повідомив нещасним голосом.

Ангел шукав слова. Він чудово розумів увесь трагізм ситуації. Без маминої рукавиці цей похід сніговою пустелею, ця боротьба зі стихією цілковито втрачає сенс. Почувши від баби, що береться мороз, хлопчик пригадав, що мама забула рукавиці, і, поєднавши ці два факти, вирішив віднести рукавиці мамі до контори. Це не так уже й далеко, якщо трохи пройти й спуститися в долину, а потім піднятися на горбок, то з того горба вже видно село. Пішки він, щоправда, ще ніколи до села не ходив, але треба ж колись розпочинати.