Василь Слапчук - Книга забуття

Як виявилося пізніше, у ротах такої ідилії не спостерігалося. У ташкентському шпиталі мені зустрівся однополчанин, із яким ми перетиналися кілька разів у бригаді. Вигляд він тоді мав зашуганого чмошника: хабе засмальцьовані морда не вмита, погляд зацькований. До шпиталю потрапив підвернувши собі на виїзді шию, на якій тепер носив щось схоже на фрагмент скафандра космонавта. Служив цей «космонавт» у восьмій роті, якою верховодили казахи на чолі зі старшиною роти. Аби полегшити собі життя, офіцери призначали на сержантські посади не тих спеців, які прибували з «учебок», а справжніх лідерів, які мали реальну владу. Отже, старшиною восьмої роти був солдатом строкової служби — головним їхнім «дідом». Думаю, що підлеглі боялися його більше, ніж командира роти. Влада ротного мала певні рамки й дуже мало важелів, натомість влада старшини була необмеженою. Я знав цього хлопця не лише з чужих слів: він мав широкі плечі, медаль «За відвагу» і силу-силенну сивого волосся в смоляній чуприні. У пору, коли наш батальйон стояв на охороні аеродрому, в мене з цим старшиною виник конфлікт, після якого я боявся, що казахи мене живим у землю закопають. «Молодих» у восьмій роті настільки шугали, що вони навіть у наметах не жили і їсти разом із ротою не ходили — ночували на БМП (бойова машина піхоти) в машинному парку, крали на пекарні хліб… Якийсь жалісливий прапорщик часом приносив їм харчі з похідної кухні. «А сам він, — казав боєць восьмої роти про свого старшину, — якщо на роту видавали два трилітрові слоїки маринованих огірків — одного забирав собі».

Поділ на призови не був визначальним, гуртувалися здебільша за національною приналежністю. Найупевненіше й найпривільніше почувалася нація, що переважала чисельно. Утім, сказане вище на кавказців та українців не поширювалося. У дев’ятій роті кавказців було не більш ніж десятеро (вони навіть не належали до однієї нації — кістяк утворювали чечени, до них примикали кабардинці тощо, і вони не були «дідами»), проте ці десять бійців контролювали всю роту. Щодо українців, то їх у батальйоні назбирувалося достатньо, щоб «визначати погоду», одначе чисельність українців у третьому батальйоні за жодних обставин не здатна була перерости в силу. Щодо цього українці — доволі дивний народ. Під дембель «діди»-українці з наших двох взводів утрапили в халепу: «молоді» узбеки, заручившись підтримкою узбеків усього батальйону, взялися активно їх шугати. Як я вже казав, українців у батальйоні було достатньо, щоб дати гідну відсіч будь-кому, проте українці й у мирний час не надто дружні, а коли вже сусідові б’ють морду (а тебе ще не чіпають і, може, й не зачеплять), то українець традиційно відступає на безпечну відстань — не тому, що боязкіший од узбека, а тому, що не впевнений (ну, жодних підстав не має для думки, що той українець, якого зараз б’ють і якому він як земляку в принципі готовий прийти на допомогу, якби тільки знав, що той потім також заступиться за нього, та оскільки йому достоту відомо — зрештою, перевірено це лише тими, кого б’ють, а кожного українця бодай раз били чужі люди на очах інших українців, відтак і сформулювалася ця аксіома, яку жоден українець, який спостерігав за побиттям земляка, не взявся спростувати), що той не зробить цього, тому й не прийде він йому на виручку. Українці батальйону так і відреагували. Либонь, така реакція відпрацьовувалася впродовж усієї історії нашої нації. А в інших як? Не братиму малих кавказьких народів, де всі між собою родичаються й стоять один за одного горою. Скажімо, якщо узбек (а нація їхня зовсім немаленька) дізнається, що в іншому кутку бригади є інший узбек, його земляк (хоча би з однієї області, а якщо з одного району, то це вже взагалі ніби родичі), то він обов’язково його розшукає, вони зустрінуться, контактуватимуть, стануть один одному опорою — у них це в крові. А коли українець випадково натрапить на близького земляка в умовах жорсткої дійсності (а ви пам’ятаєте, що українці в батальйоні не королювали), він обмежиться якимсь запитанням, кивне головою, якщо це щирий українець, то обов’язково щось пообіцяє — і все, а наступної зустрічі він може привітатися, а може й промовчати (я не перебільшую), а щоб іти кудись та шукати земляка — в українця чомусь немає такої потреби, українець дуже легко може прожити без іншого українця. Серед «дідів» батальйону було кілька волиняків, але не всі вони навіть до мене призналися, позаяк сала я не роздавав, а опікати їм мене — собі ж дорожче. У восьмій роті служив хлопець, із яким ми два роки ходили до однієї школи, він був на клас старшим. Ми не були знайомі, зналися лише візуально. Ні він до мене не підійшов, ні я до нього Звуть його Михайло. Нині ми спілкуємося. Лише зиск міг нагадати українцеві про солідарність із земляками. Скажімо «діди»-українці з мого підрозділу (було кілька таких окремих пропозицій): кожен із них підходив і пропонував мені віддавати свою солдатську зарплату (виплачували рядовим, здається, дев’ять чеків і двадцять копійок) не комусь, а саме йому, як земляк землякові, — однаково, мовляв, бабаї заберуть. Мушу зізнатися, що і я був цілковито позбавлений земляцького сентименту: мені було абсолютно байдуже, кому дістануться мої чеки. Ось така ментальність. Задля справедливості обмовлюся, що й в інших націй трапляються негативні приклади щодо цієї теми, а українці часом можуть дивувати своєю єдністю та міццю.