Василь Слапчук - Книга забуття

У щоденнику «Моє оголене серце» Шарль Бодлер писав:«Священик, воїн, поет. <���…> Усі інші — платники податків, виконувачі повинностей, народжені для конюшні, цебто для так званих професій». Отак категорично. А через кілька сторінок повертається до цієї думки: «Серед людей тільки поет, священик і воїн наділені величністю. Один співає, другий благословляє, третій жертвує іншими й собою. Усі решта створені для батога».

— Хоча, насправді, мені ближча філософія монаха, який за певних обставин може приміряти на себе роль то воїна то й поета, а в мирний час їх латентно в собі поєднувати.

Дайта пильно дивиться на мене і, либонь, вирішує, що я її «розвожу».

— Якщо тобі кортить облачитися в чернечу рясу — я не маю нічого проти.

Вона виходить.

Відкидаюся на спинку крісла. У комп’ютері заспокійливо гуде вентилятор.

Перше, що чекає чоловіка на Шляху воїна, — роздоріжжя.

Воїн воїнові не рівня.

Ось апостол Павло в посланні до Тимотея настановляв: «Отож, перенось труди й ти, як добрий воїн Христа Ісуса». А в посланні до филип’ян звертався до воїнів Христових: «Одягніться в повну зброю Божу… <���…> Стійте, отже, підперезавши правдою стегна ваші, вдягнувшись у броню справедливості».

А ось що рекомендує воїнові-самураєві «Кодекс Бусідо»: «Якщо ти народився в сім’ї воїна, то повинен думати про те, як схопити довгий і короткий мечі й загинути».

Чимало потрудився і Карлос Кастанеда, створюючи власну філософію воїна: «Коли воїн досягнув терпіння, він на шляху до своєї волі Він знає, як жити. Його смерть сидить поряд із ним на його циновці. Вони друзі. Смерть загадково радить йому, як варіювати обставини і як жити стратегічно. І воїн жде. Я сказав би, що він учиться без усякого поспіху, оскільки знає, що він жде на свою волю».

Слідом за ним Пауло Коельо, не бажаючи пасти задніх, також узявся популяризувати місію воїна: «Воїн світла усміхається, але не робить спроби знову відчути те, що відчував раніше. Він змінюється — і хоче, щоб почуття супроводжували його на цьому новому шляху».

Воїн воїнові не рівня.

Є воїн-витязь (індивідуум), який свідомо обирає власну місію, а є воїн-солдат (один із ряду), який виконує чужу волю Витязь керується й надихається філософією, а солдат підпорядкований ідеології.

Спільним для витязя й солдата є героїзм.

У легендах і міфах витязь-герой утілює собою рідкісну, екстраординарну істоту. Проте в ідеології імперії, за яку нам повелося воювати, героїзм був нормою. Нічого іншого від солдата не чекали. Солдат міг бігати в «самоволку», міг красти й псувати армійський інвентар, міг регулярно обпиватися одеколоном (усім, що горить) чи обкурюватися якимсь зіллям, узагалі забити на службу, але в потрібний момент його героїзм зазвичай «вистрілював»: радянський солдат робив те, для чого, власне, його й забрали до війська. Радянський солдат брав не вишколеністю, а витривалістю, яку він виявляв через відсутність альтернативи. Не знаю, можливо, й були якісь «елітні підрозділи», де все було інакше. Я не проводив спеціальних досліджень, однак мій власний досвід аж ніяк не винятковий, він підкріплений досвідом багатьох інших «афганців», із якими мені довелося спілкуватися опісля. У мене немає підстав очорнювати тодішню дійсність, але я не знаю й причини, заради якої мав би корегувати цю дійсність на догоду усталеній думці. Джордж Орвелл писав: «Сам жах армійського існування (кожен, хто був солдатом, зрозуміє, що я маю на увазі, кажучи про повсякчасний жах цього існування) зостається, взагалі-то, одним і тим самим, хоч би на яку війну ти потрапив». Здається, він добровольцем воював в Іспанії, був істинним воїном-інтернаціоналістом. У чому ж полягав цей «жах армійського існування»? Про це багато може розповісти кожен чоловік, який служив у війську, навіть якщо те військо на той час не брало участі в жодній війні. Знову ж таки, не буду узагальнювати, говоритиму лише про те, що відбувалося в моєму третьому батальйоні. Не вдаватимуся в психологічні тонкощі армійських стосунків, проте скажу, що найактуальнішими виявилися дві проблеми: проблема стосунків між призовами (сюрприз для новобранців, оскільки в Союзі побутував міф про відсутність дідівщини в Афганістані) те проблема міжнаціональних стосунків. Од першої страждали. звичайно, «молоді». Солдати в батальйоні поділялися на «дідів» (вони прослужили півтора року, з них близько року в Афганістані) і на «молодих» (до них належали два призови — травневий і жовтневий, між якими відмінностей не робили; травневі потрапили в Афганістан після «учебок» і на ту пору відслужили вісім місяців, а в жовтневих за душею був лише курс молодого бійця й два з хвостиком місяці акуратно закреслені в кишеньковому календарику). Наші «діди» півтора року ходили в «молодих», і тепер, коли їхні «діди» пішли на дембель, а на заміну їм прибули ми, вони не на жарт дали собі волю. Мені пощастило, мене зарахували до окремого зенітно-ракетного взводу (неповний штат якого складався з п’ятнадцятибійців), який мешкав в одному наметі з окремим гранатометним взводом (близько двадцяти бійців). Цебто колектив наш не був численним і, що головне, не багатонаціональним, серед «дідів» — двоє узбеків, таджик та інгуш, решта — українці й росіяни. Зате серед «молодих» переважали інородці. Жоден азіат або кавказець не стане шугати земляка, — навпаки, він ним опікується й захищає. А відтак українцеві (до речі, які росіянинові) просто нікого більше припахати, окрім свого «земєлі». Та це окрема тема. Уся важка й брудна (взагалі, будь-яка) робота діставалася «молодим», на чатах стояли тільки «молоді»; взводний віддавав наказ, «молоді» його виконували, а «діди» пильнували, щоб «молодим» служба медом не здавалася. Для них це був основний спосіб розважитися. Діставалося нам добряче, проте надмірною жорстокістю наші «діди» не відзначалися. Безперечно, це було приниження, але приниження особистості — наріжний камінь кожної армії, де колективне ставиться вище за індивідуальне, тож потрібно було зібратися з терпінням і пережити цей чорний період. Лише двоє «молодих» не прижилися в нашому наметі: кабардинця Володю, випризвідника бійки «молодих» із «дідами», перевели від гріха подалі в дев’яту роту до земляків, позаяк він не бажав змиритися й грозився зарізати геть усіх «дідів»; інший салага підірвався на запалі, покалічивши собі руки та лице. На їх місце перевели до нас Мельника та Ігнатенка (обоє — травневі): цих двох у якійсь із рот так зашугали, що вони втекли в гори. Таке з «молодими» траплялося раз-у-раз; траплялося й гірше: замполіт батальйону, якого позаочі кликали Бульдогом (старлей Плашков, взводний гранатометного взводу, про нього відгукувався так: «Я — офіцер, проте ще ніколи від нього жодного доброго слова не чув. На що тоді солдат може сподіватися?») політзаняттях (нас зрідка збирали, щоб «промити мізки») доводив до нашого відома з профілактичною метою різні «чепе» (чомусь він узяв на озброєння методу виховання, що цілковито базувалася на негативних прикладах), які регулярно відбувалися на теренах обмеженого контингенту, аби застерегти нас від подібного. Так ось, цей капітан Бульдог оповідав про те, як із якоїсь частини втік цілий взвод озброєних новобранців: вони засіли на сопці й чинили збройний опір усім, хто до них потикався. І хоча замполіт був офіційним речником системи, за правдивість наданої ним інформації я не беруся ручатись, оскільки Бульдог виявляв схильність до емоційних перебільшень: коли в першому батальйоні троє чи четверо бійців застрелили якогось безвинного дідуся та зґвалтували маленьку дівчинку, то замполіт цілком серйозно запевняв, що цих негідників розстріляють перед строєм у нас на очах, що, в принципі, з часів Великої Вітчизняної не практикувалося. Коли хтось із «молодих» не витримував і «рвав кігті», батальйон піднімали по тривозі, і рушали ми прочісувати довколишню місцевість. Зазвичай ці походи увінчувалися успіхом. Мельнику та Ігнатенку теж пощастило, їх гарненько виловили й спровадили до нас на перевиховання. Недарма взводний ЗРВ (зенітно-ракетного взводу), прапорщик Бледьонов запевняв, що стрілки-зенітники (зрозуміло, що й гранатометники; позаяк авіацією душмани не обзавелися, то нам, зенітникам, доводилося мати справу з тією самою зброєю, що й гранатометники; тривалий час я взагалі не знав, до якого взводу мене офіційно приписали, всюди ми виступали як єдиний підрозділ) — це інтелігенція піхоти. Пізніше з Андрієм Ігнатенком ми не те, щоб здружилися (на цій війні в мене не було друзів), але досить тісно, пліч-о-пліч тягнули лямку служби — нас навіть підстрелили одночасно: спочатку мене в хребет, а біля мене — його в голову. Слабкодухості не пробачали, з Андрія ще довго кепкували, нагадуючи про втечу. Я ніколи не запитував, які такі знущання змусили його зважитися на цей ризикований крок. Можна собі уявити, яким великим і конкретним був страх перед «своїми», якщо він поступився страхові перед поки що міфічним ворогом. Загалом же в нашому інтеліґентному підрозділі обходилося без ексцесів.