Василь Слапчук - Книга забуття

Любіть мир, як те, що породжує нові війни. А короткий мир ще більше, ніж тривалий.

Я закликаю вас не до праці, а до боротьби. Я закликаю вас не до миру, а до перемоги. Хай вашою працею буде борня, а мир — вашою перемогою!

Можна мовчати й сидіти тихо лише тоді, коли є стріли і лук, — інакше панують балачки й чвари. Хай буде ваш мир перемогою!

Ви кажете, що добра справа навіть війну освячує? А я вам кажу: то добра війна, коли вона будь-яку справу освячує.

Війна й мужність звершили більше великих справ, аніж любов до ближнього. Не співчуття ваше, а ваша хоробрість рятувала досі знедолених».

— Годі, — зупиняє мене Дайта. — Досить із мене Ніцше. Не дивно, що він збожеволів. І судячи з тексту, значно раніше, ніж прийнято вважати.

Повертаюся до гречаної каші (до речі, стосовно доречності філософії за обіднім столом ще можна сперечатися, проте каша дуже смачна, приправлена шматочками м’яса та тушкованих печериць). Хоч це й дивно, але Ніцше мені апетиту не псує. А від жінки, яка смачно готує, не треба вимагати, щоб вона поділяла чоловічу філософію навіть для годиться — це в майбутньому може негативно відбитися на стравах. Та оскільки голова моя все ще не звільнилася від робочої теми, ставлю ту саму платівку.

— Недавно я переглядав коментарі Блайса до класичних канонів дзен і наштовхнувся на такий вислів: «Зрозуміло, що всі ми прагнемо перемогти, але дзен — це не мистецтво перемагати. Дзен — це мистецтво перемагати або зазнавати поразки».

— А що таке дзен?

Було б доволі складно відповісти, якби не народна мудрість. Принаймні інші знані мені відповіді не відзначаються лаконічністю.

— Древня японська приказка говорить: «У Дзен немає жодної особливої загадки. Дзен — це тільки розв’язання питання життя й смерті».

— Гм. — Дайта бере від мене порожню тарілку. — А хіба війна не є одним зі способів розв’язання цього питання? — Ставить переді мною чай. — То що ж виходить: війна це дзен?

Шкребу щоку. Дайта обставила мене запитаннями, наче мудрагель Сократ.

— У тім-бо й річ. Ти сама сказала, що це один із способів. Немає жодних підстав вважати тотожними війну та дзен. — Продовжую чухати щоку, підбираю слова, повільно їх вимовляю — хочеться бути переконливим.

— Ти їси кашу. Я також, але ж ніхто мене через це не називає Дайтою.

І знову чую від Дайти:

— Гм.

Не таке критичне, як перше, але все ще недовірливе та іронічне.

— Усі ми так чи інак переймаємося цим питанням. Наполеон Бонапарт казав: «Смерть — ніщо, але жити переможеним означає помирати щодня». Та це тільки один бік медалі. Бо ще він казав таке: «Перемога — ніщо. Потрібно ще вміти здобути вигоду зі свого успіху». Розумієш?

— Ні, — коротко відповідає Дайта.

Колупаю ложечкою халву — мій улюблений десерт.

— Роберт Грін писав, що геніальність Наполеона була в здатності тонко реагувати на ситуацію, добуваючи з неї максимум користі. Тобто його талант полягав в умінні використовувати обставини. А далі Грін продовжував: «Так і для вас єдиним принципом повинна стати відсутність усяких принципів. Повірити, що існують незаперечні закони й вічні істини, означає зайняти жорстку, статичну позицію й приректи себе на поразку». Тепер розумієш?

— Ні! — вперто і трохи чи то сердито, чи то ображено озивається Дайта.

— Грін пропонує розв’язання. Але воно половинчате. Провальне від самого початку. За Гріном перемога — здобуток, а поразка — втрата. Це закон війни. І тільки дзен знімає цю суперечність. Дзен урівнює перемогу з поразкою. Навіть не так, дзен — це те, що визначальне. Ні перемога, ні поразка не є визначальними. Весь смисл у дзен.

Щось Дайту не влаштовує. Видно, що їй кортить із мною посперечатися. Але спонукана мудрістю, вона демонструє покладливість та покірність:

— Мабуть, не жіноча це справа розмірковувати на теми, які одноосібно застовпили чоловіки.

— Ну, чому ж? — круто беру бік фемінізму. — Послухай, як молода санкт-петербурзька поетеса Світ-Лана Чінарг коментує трагедію Есхіла «Перси». Десь я собі занотував. — Розгортаю записника, він завжди зі мною. — Ага, ось: «Війна ще триває, а Есхіл писав трагедію про горе переможених і ставить її для переможців. Центуріон при зустрічі з імператором повинен сказати йому „пам’ятай про смерть“. Відчуття перемоги сумнівне та обмежене, прославляти переможця — справа коротка, горе — чистіше й тверезіше. Звісно, Есхіл схилив голову перед переможеними. Переміг — переживи перемогу як поразку».