Василь Слапчук - Книга забуття

Звідкілясь, мовби в Юрка із-під пахви, рудим поплавком вигулькнула Олегова голова. Вона чомусь перебувала перпендикулярно до Юркової.

— Як ти? — поцікавився Олег, накладаючи Миколі на чоло якусь мокру шмату.

Тільки тепер Микола збагнув, що лежить горілиць, а товариші вклякнули над ним… За їхніми спинами бовваніли ще чиїсь постаті. Це відкриття його налякало. Потужна хвиля страху дощенту заповнила його єство, прокотилася через усе тіло. Миколі здалося, що навіть брижі здійняла.

— Що зі мною таке?!

Почав гарячково спинатися на лікті.

— Не шарпайся ти! — притримав його Юрко. — Нічого ратного.

— У тебе сонячний удар, — повідомив Олег.

Микола обм’як. Заплющив очі.

— Я хочу додому, — прошепотів.

— Ну-у, починається! — прогудів Юрко.

— Відведіть його до медпункту.

Це був голос капітана Нефьодова. Хоч це й дивно, але він подіяв на Миколу заспокійливо.

«Це ж армія. Тут усе під контролем. Мені не дадуть померти. Я — сержант радянської армії… — ця думка рвонулася вперед, випереджаючи саму себе, наче штрафбатівець, якого жене в атаку вогонь енкеведистських кулеметів. — Я — сержант радянської армії, йоб вашу мать!»

Вилаявшись, Микола відчув полегшення, ніби нарешті знайшов резонний аргумент для підтвердження власної невмирущості.

— Що ти там бубниш?

Юрко з Олегом вхопили його попід пахви.

— Я — сержант радянської армії, йоб вашу мать! — Микола вклав у вигук усю свою злість, що накипіла за цих півроку, але чомусь його слова розминулися зі злістю, замість відчайдушного банзай, видобув із уст невиразне й непереконливе булькання.

— Але ж його і розвезло! — плямкнув губами Олег.

— Ну то й постав її раком, якщо ти такий офігенний сержант! — буркнув Юрко. — Чи ти хочеш, щоб ми зараз усе покинули й почали тобі честь віддавати, як остання проститутка цноту?

Микола скривився. У голові в нього тріщало й дзвеніло так, ніби туди набилося повно коників-цвіркунців, які наввипередки пробували кожен свій голос. Жоден із них не міг насидіти собі місця, за найменшого поруху голови вся та сарана лопотіла крилами (чи є в коників крила?) і шкреблася зсередини гострими колінами об його череп. Він намагався уникати різких рухів, проте статика важко йому давалася.

— Кого поставити раком? — не врубався.

— А-армію.

Олег гигикнув. Микола тяжко зітхнув.

— Хіба я генерал…

— Ну то й не звізди, — порадив йому Юрко.

Двері медпункту були на причілку довгого бетонного приміщення. Ввалилися досередини. У невеликій кімнаті на два вікна (відчинені навстіж) стояла така сама задуха, як і зовні Юрко втягнув носом. Микола й собі принюхався. Хоча попід стінами й стояли скляні шафи з різнокаліберними пляшечками та баночками, медикаментами в приміщенні не пахло лише карболкою, як у туалеті. А крізь цей важкий запах пробивався якийсь іще більш удушливий сморід, джерело походження якого одразу важко було визначити. Тому дихалося тут важче, ніж на вулиці. У кутку стояв стіл, на якому монотонно фуркотів вентилятор. Поряд із ним так само монотонно, тільки у чверть того голосу, яким зазвичай подають сигнал такі апарати, безперервно дзикав зелений телефон. Перед столом стояв тапчан, накритий білим простирадлом. У другому кутку біля умивальника стояв солдат із погонами молодшого сержанта й мив якийсь посуд.

— Здається, в них тут хтось здох, і його забули винести, — зробив припущення Юрко, а потім звернувся до молодшого сержанта. — Ти — медик?

— Чого треба? — непривітно озвався той.

— У сержанта сонячний удар — Юрко кивнув на Миколу.

— Він знепритомнів, — докинув Олег.

— Лівих не приймаємо, — кинув їм працівник медпункту і повернувся до своєї роботи.

— Ні хрена собі! — Скорчив морду Юрко.

Хлопці всадовили Миколу на тапчан. Олег вмостився поруч.

— Я ж сказав! — підвищив голос молодший сержант. — Обслуговуємо тільки своїх.

— А ми що, бля, американці?! — Скипів Юрко.

— Валіть звідси!

— Значить так, Скліфасовський! — Юрків голос не передбачав нічого доброго. — Слухай, бля, сюди! Або ти надаси першу допомогу, або я тебе по стіні розмажу!

Але виявилося, що молодший сержант не з лякливих. Він повернувся до Юрка всім тілом і виставив уперед праву руку.

―Попробуй, — мовив із викликом.

— У нього скальпель! — застеріг Олег. Він уже стояв на ногах і відступавсь, як здалося Миколі, до дверей.

Микола злякався. Якось по-дитячому, як у дитинстві, коли біля магазину билися п’яні дядьки. Здається, це було на перше травня, бо тоді продавали морозиво. Їх було багато, але запам’ятався Миколі лише один — високий і дуже активний, він штовхався, розмахував руками й безперестанку вигукував щось погрозливе, а потім враз випав із натовпу весь закривавлений: стояв, хитаючись і гарячково хапаючись то за обличчя, то за груди, дивився на заюшені кров’ю долоні й якимсь уже зовсім іншим тоном викрикував: «Він мене порізав! Він мене порізав!» Микола помирав від страху, чекаючи, що ці чужі п’яні дядьки накинуться зараз на його тата, а опісля й на нього і, вмивши кров’ю, порішать на місці. Може, якби був заплакав, страх вийшов би зі сльозами, але йому наче заціпило, все всередині затерпло й змертвіло; він лише міцніше вчепився в батькову руку. Довго потім мама відхукувала й відігрівала його затерплу душу. Водила до якоїсь бабці, котра читала над ним молитви й викачувала переляк курячим яйцем. Так і тепер: Микола в найдрібніших страшних деталях уявив, як цей медик-шкуродер спочатку пустить кров Юркові, а потім і йому. Олегові ж, напевно, вдасться змитися…