Василь Слапчук - Книга забуття

А Юрко, навпаки, розвеселився.

— Я таким ножичком у першому класі олівці підстругував. — Показав свої кінські зуби. — У зайця хрен більший… Ти б хоч нагострив його, бо я тебе зараз буду ним каструвати…

Юрко ступив уперед. Одночасно він прихопив рукою візочка (із таким медсестра Катя приходила до палати робити Миколі перев’язку, коли в дев’ятому класі йому вирізали апендицит; медсестра була симпатичною і лише на кілька років старшою, тому Микола страшенно соромився заголювати перед нею пах) і штовхнув поперед себе. На візку щось жалібно дзенькнуло. Олег уже був біля дверей, але замість того, щоб рвати кігті, він ухопив швабру, що стояла в кутку. Перекинуте порожнє відро з брязкотом покотилося долівкою.

— Відставити!

Вони не помітили, як до кімнати зайшов молодий чоловік У білому халаті. З’явився він із бокових дверей. Військова команда прозвучала доволі голосно, але якось непереконливо. Та й виглядав медик відповідно: тонка шия (шийка) стриміла з коміра так беззахисно, наче лежала на пласі, дожидаючись сокири ката. Привертали увагу неймовірно червоні вуха.

«Може, йому соромно за всіх нас, — майнула в Миколи безглузда думка. — За весь цей бедлам».

Йому знову здалося, що все це нереальне. Що це чиясь химерна, якимось дивним чином візуалізована вигадка.

— Чого бузиш, рядовий? — звернувся медик до Юрка. Припини дебош! Не в клубі на танцях.

— Нам штатські не указ, — із нехіттю огризнувся Юрко, не відпускаючи візка, яким притиснув молодшого сержанта до стіни.

Олег сховав швабру за спиною і позадкував до дверей щоб поставити її на місце. Микола продовжував сидіти з відсутнім виразом на змарнілому обличчі.

— На гауптвахту захотів?

У голосі медика не чулося агресії. Виглядало так, що він пригрозив Юркові, оскільки ситуація вимагала приструнчити солдата, але робив це суто формально, не вкладаючи особистих емоцій.

— Гауптвахта для мене, як рідний дім, — з такою ж безпристрасністю відповів Юрко. — Я там прописаний.

— По тобі й видно.

Медик сів за стіл і зазирнув до теки з паперами. Юрко дав спокій візкові. Молодший сержант розправив груди й подав голос:

— Товаришу лейтенант, я їх попереджав. Вони самочинно проникли на об’єкт…

Лейтенант спинив його жестом.

— Чай заварив?

— Так точно.

— Давай.

Юрко не гаючись відреагував:

— Вибачте, товаришу лейтенант, за штатського. Під халатиком погонів не видно.

Він начебто вибачався, але всім своїм виглядом сигналив, що бере лейтенанта на кпини. Попри інфантильний вигляд, лейтенант тримався впевнено, навіть іронічно.

―А ти на штани подивися. Вони з кантом.

Микола, зачувши, що перед ним офіцер, почав зводитися на ноги.

— Сиди, сиди, — лейтенант, не відриваючись від паперів, помахав рукою, наче робив па-па.

А Юрка знову понесло:

— Нахрена мені на ваші штани дивитися? Навіть якби вони з генеральськими лампасами були. Нехай на них ваш дуполиз дивиться, — кивнув у бік молодшого сержанта. — Мене тільки спідниці цікавлять.

Лейтенант відклав теку з паперами.

— У тебе своєрідне почуття гумору. Бережи його, воно тобі ще пригодиться.

Молодший сержант поставив перед ним піалу з чаєм. Лейтенант відсьорбнув і звів очі на Миколу.

— На що скаржишся, боєць?

Микола, який весь цей час перебував на периферії загальної уваги, від несподіванки розгубився. Запала коротка пауза. Невеличка яма з тиші. Вентилятор своїм шелестом лише увиразнював її. Микола звернув увагу, що телефон уже не дзикає. Чомусь відзначив цей факт як надзвичайно важливий.

— У нього сонячний удар, — відповів за Миколу Олег.

Лейтенант замислено дивився на Миколу поверх піали, тримаючи її довгими рухливими пальцями.

— Дай йому нашатирю понюхати, — розпорядився.

Молодший сержант зазирнув до однієї скляної шафи, потім до другої, опісля повернувся до попередньої. Переставляв і перемацував пляшечки, читаючи написи на етикетках.

— Зелений чай, — мовив лейтенант і, відпивши з піали, облизав губи, — прекрасний напій. Втамовує спрагу краще, ніж холодна вода.

Миколі здалося, що офіцер звертається до нього. Не знаючи, що відповісти, він рефлексивно шарпнувся, щоб устати. Лейтенант, як і перше, зупинив його, показавши білу вузьку долоню.

— А я чорного люблю чефірнути, — озвався Юрко.

— Серце посадиш. — Лейтенант знову припав губами до піали.

Нарешті молодший сержант знайшов потрібну пляшечку. Протягнув Олегові.

— На, намочиш вати й потримаєш йому під носом. Зараз вату дам.