Василь Слапчук - Книга забуття

Микола не міг уторопати, чого цей нахрапистий земляк від нього добивається.

― По паспорту — Микола.

― Годиться. Це треба відзначити. — В Юркових руках невідь звідки з’явилася пляшка. — Ковтни…

Микола перелякано схарапудився, ніби земляк підбивав його зрадити Вітчизну, схиляючи до дезертирства.

― Ні-ні, я не п’ю.

Але Юрко не чув. Тягнув Миколу за собою.

— Пішли. Зараз провідниця нам чайку організує. Там така краля… Прихопи щось із сухпаю.

Микола впирався. Він і раніше розмовляв упівголоса, а зараз перейшов на здавлений шепіт:

— Я не можу. Мене тут бабаї поставили. Сказали, щоб на тумбочці стояв… — І тут Миколу як прорвало. — Всю дорогу тут стою. Вони відібрали в мене рюкзак із речами… І сухпай, і все-все… Знущалися, били на очах у людей, але ніхто не втрутився, не заступився… — Його голос тремтів, а по щоках котилися сльози. — Я — сержант, а вони тільки молодші сержанти… Це мене старшим групи назначили…

Микола так сам себе розжалобив, що вже почав схлипувати. Юрко поплескав його по плечу.

— Да, сержанте Мурчику, зашугали вони тебе, як мачуха Попелюшку, — поспівчував нітрохи не розчуленим голосом. — Кульчик ти наш золотенький.

Миколі здалося, що він навіть гигикнув при цьому. А може, ікнув.

— Ей, хохол, разговорчики на посту, — подав голос бабай із верхньої полиці.

Юрко пийнув із пляшки й тицьнув її Миколі в руки.

— Не пролий.

І тут почалося… Що там почалося, Микола не годен оповісти, бо втік у найвіддаленіший кінець вагону. Слухаючи гуркіт та вигуки, що супроводжували бійку, тремтів у кутку, чекаючи, коли бабаї розправившись із Юрком, прийдуть по нього. Але прийшов Юрко. Відібрав пляшку, бовтнув нею, визначаючи рівень заповнення, й відпив. Миколі цього разу не запропонував.

— Ходімо, твій рюкзак із полону повернувся. Уявляєш, ще й чотири чужі в полон захопив, — Юрко розреготався. — Давай, а то ще всерешся тут із голоду.

Хтось було рипнувся приструнчити Юрка, закликавши до порядку.

— Заткнись, мурло, бо зараз у мене в строй станеш, — гаркнув Юрко.

Можна було б сказати, що в особі Юрка доля послала Миколі ангела-охоронця, якби той не скидався на демона. Щоб описати його лице, першим напрошувалося слово «морда». Морда, і то така морда, як мовляла Миколина баба, наче на ній чорти горох молотили. Ніс — плаский, майже без перенісся (перебитий у бійці). Очі — вузькі, колючі, хижі. Попри Юркову прихильність, Микола про всяк випадок уникав зустрічатися з ним поглядом. Хоч це й дивно, але з такою непривабливою зовнішністю Юрко постійно примудрявся, як він сам висловлювався, «кадрити» якихось дівуль і молодиць. Микола просто диву давався жіночій невибагливості.

— Диви. — Олег штурханом вивів Миколу із задуми.

На територію аеродрому в’їхали дві вантажівки. Ті самі, на яких вони добиралися від залізниці. Із них сараною висипали солдати.

— Не така солянка, як у нас, — зауважив Олег. — Певно, всі з однієї частини.

— Глянь, вони в черевиках! — здивувався Микола.

— Бо їх обмундировували у ТуркВО, а нас із тобою — на Уралі. Добре, що у вушанках не відправили.

— Може, підемо земляків пошукаємо? — запропонував Микола.

— Тобі Юрка мало? Що від твоїх, що від моїх земляків стільки ж толку, як із козла молока. Треба за Юрка триматися, з ним не пропадеш.

Із ним тільки в халепу вскочиш, хотів не погодитися Микола, але промовчав.

Олег родом із Чебоксар чи то з Череповця, а може, з Челябінська, щось на «ч», достоту Микола не запам’ятав. Коротше, росіянин. Він «упав їм на хвіст» ще до пересадки. Спочатку Юрко його не надто жалував. «Що не приб’ється до нашого берега, то як не гівно, то тріска», — так він прокоментував Олегове нав’язливе товариство. Звертаючись до нього, вживав слово «чума». У Свердловську (вони там кантувалися понад півдоби) Юрко затіяв бійку з цивільними пацанами, й Олег у тій молотилівці взяв активну участь. Потім Юрко з Олегом пішли пити мирову — пацани виставляли, а Микола зостався стерегти речі. Як повернулися, то Юрко вже поміняв зневажливе «чума», на товариське «зьома». Цей професорський синочок на ділі виявився добрячим зухом.

Прибулі змішалися з їхньою командою, збивши з причумлених спекою бійців гнітючу дрімоту. Найбільше пожвавлення викликала достеменна звістка, що підтвердила тривожні гадки-припущення: кінцевий пункт прибуття — Афганістан. Либонь, Микола вже звикся з цією думкою, бо інформація, яку кілька годин тому сприйняв би як вирок, тепер не викликала в ньому жодного відлуння.