Василь Слапчук - Книга забуття

— Тебе за що до Афганістану відправили? — запитав Олега.

— Я сам напросився.

— На ідейного ти не схожий. На дурня — теж. Ти що — на зло батькові?

— Батько тут ні до чого. — Олег часто закліпав білесими віями, ніби збирався сльозу пустити. — А що мені було робити? В батальйоні одні чучмеки, шугають день і ніч — продиху нема… Я подумав, що краще вже загинути на війні, ніж терпіти ці знущання.

— То ти таки знав, що нас відправляють до Афганістану?

Олег покрутив рудою головою, наче стрясав із лиця ластовиння.

— Здогадувався. Офіцери в нас у штабі казали: «Послужити Батьківщині». Мені дали хорошу характеристику, я ж був комсоргом роти… Думаю, одразу в бій не пошлють, а поки що — десь прилаштуюся. Не пропаду. Батько писав, що Горбачов скоро припинить війну. Він — політик нової формації…

— А нас із Юрком хотіли до дисбату відправити, — не без потаємної гордості повідомив Микола. — Два тижні на «губі» просиділи.

— За що? — здивувався Олег.

— Юрко трьох чоловік тяжко покалічив, одному табуретом череп проломив… Йому теж дісталося. Вони на нього всі гуртом накинулися. Але він вирвався і вискочив у вікно з другого поверху. Всі подумали, що втік, а він зняв із пожежного щита лопату — й назад… Бачив би ти, що там робилося! Тепер уже вони у вікна стрибали…

— Хто «вони»?

Микола непевно знизав плечима.

— Мабуть, діди. Звідки я знаю. Якісь місцеві солдати. Ми ж тільки прибули, це була перша ніч у казармі. Всіх новачків підняли з ліжок, вишикували й зачали на нас удари відпрацьовувати. А Юрко не дався…

— З Юрком усе ясно. А ти кого покалічив? — Олег не приховував іронії.

— Я — нікого. Я сказав тому підполковнику, ну, командирові частини, що напишу до міністра оборони, хай комісію пришлють, бо Юрко не винен…

— Нічого собі! — Олег вражено покрутив головою. — Ну ти даєш!

Олег стрельнув половину цигарки. Замислено димів, прискаливши око, дивився перед собою, але якимсь відсутнім поглядом. Микола чомусь був певен, що він зараз думає про свою дівчину.

— Ти з нею листуєшся? — не втримався від запитання. — Зі своєю дівчиною…

Олег, ризикуючи припалити собі губи та пальці, докурив цигарку по саме нікуди й рішуче розтовк недомірка об бетон.

— Вона вийшла заміж і кудись виїхала.

Микола зітхнув. Зібрався сказати Олегові щось підбадьорливе, але не знайшов потрібних слів. А ті, що знайшов, стосувалися радше його власної «чоловічої драми».

— І в мене нема дівчини, — мовив, а потім уточнив: — І не було.

Олег скосив на нього очі, його обсипане ластовинням лице вже світилося звичною безтурботністю.

— А Люся?! — змовницьки штурхнув його під бік і розсміявся. — Таку діваху ще треба пошукати.

Микола спалахнув дівочим рум’янцем.

— Знайшов діваху. У неї, певно, діти старші за мене.

— Та це ж добре. Отже, з досвідом. Зламала тобі целку, а ти й не зогледівся.

Миколу захлюпнула друга хвиля сорому.

— Добре, що я нічого не пам’ятаю, — сказав він. — Якось неприємно, бридко, ніби зробив щось непристойне. Я як побачив цих «дівчат» — мене заклинило. Наймолодша з них старша від моєї матері…

Не пройнявшись його моральними переживаннями, Олег здвигнув плечем.

— Що ж тут непристойного — бабу трахнути? Дурний ти… Які б дівчата нас годували та поїли? Жодна дівчина мені так не давала, як та тітка в поїзді.

Микола знову позаздрив Олегові, який так просто й спокійно говорив про дівчат, які «йому давали», в множині. Кортіло поцікавитися, як це йому вдавалося рудому-конопатому класти під себе дівчат штабелями, але забоявся, що Олег почне оповідати про свої сексуальні подвиги, і не буде змоги вставити слова про своє-наболіле:

— У тім-бо й річ, що ніякого траху я не пригадую. Начебто й трахався, а начебто й ні. Знаєш, як шкода?! Навіть нема чого згадати. Який толк від такого трахання? Одне розстройство. Часом мені здається, що ви це все вигадали, щоб посміятися з мене…

— А хер у тебе розпух через те, що ти його в гарячий чай устромив?

Микола зніяковів. Згадав, як перелякався, коли в туалеті зауважив, що його член потворно набряк. Перша думка: заразився якоюсь невиліковною хворобою й тепер на нього чекають швидкі смертні муки або ж йому загрожує ампутація постраждалої частини тіла. Кинувся до Юрка, щоб повідати про свою біду й шукати якогось порятунку.

— Ти що, ніколи не дрочив? — поцікавився земляк, докинувши: — Ширінку застібни.

Тільки зараз Миколі відлягло від серця. Пригадавши свої дитячі страхи, він розсміявся.