Василь Слапчук - Книга забуття

— А що, і раніше були такі випадки? — поцікавився Михайло.

Перші дні він перебував у глибокій депресії. Лежав, відвернувшись до стіни, відмовляючись від їжі, ні на що не реагуючи й ні до кого не озиваючись; навіть очей не бажав розплющувати. Мало того, що він тепер не зможе бабу впорати, то він ще, як та баба, мусить присідати, щоб висцятися. Проте врешті оця Люда поволі його розворушила. І зараз думка, що не він один зазнав такого катастрофічного приниження, приносила, хоча й невелике, але полегшення.

— За моєї пам’яті, а я тут уже, вважай, два роки маринуюся — ти третій, — відповіла Люда. — Хоча насправді таких більше. Чимало зустрічається поранень, унаслідок яких наступає часткова або повна імпотенція. А от випадки кастрації, звичайно, не такі часті.

—І що вони? — допитувався Михайло.

Люда, схилившись над ним, зосереджено обробляла рану.

— Я ж тобі кажу: кожен думає, що без члена немає життя. Обоє вдавалися до суїциду. Лейтенант вени собі порізав, а хлопчина, такий світленький, як кульбабка був, пробував повіситися… Впевнена, що й тебе такі дурні думки відвідували…

Медсестра відірвалася від роботи, подивилася Михайлові в лице. Її обличчя ховала марлева пов’язка, він бачив лише її серйозні сірі очі. Наразі це були єдині очі, у які він дивився без внутрішнього зусилля, перед якими не комплексував.

— Постарайся оминути цю небезпечну фазу, — продовжила Люда. — Тебе все одно врятують, тільки зганьбишся, бо це малодушність, а в самому твоєму пораненні немає нічого ганебного…

Михайло помовчав, осмислюючи почуте.

— А хіба для вас, жінок, наше чоловіче хазяйство нічого не значить? — повернувся до того, з чого вона розпочала.

— Не це головне, — запевнила Люда. — Коли любиш, то все решта не має значення…

Михайло дозволив собі їй не повірити. Усім відомо, що Юра, капітан-десантник, залазить на неї при першій-ліпшій нагоді. Хоча, цілком можливо, що Люда кохає свого капітана не тільки за це. Взагалі-то вона особлива. Якось цей Юра застав Михайла в перев’язочній. Побачивши його рану, не втримався від коментарів:

— Та тут трохи ще розколупати тебе — й трахати можна буде.

Завжди врівноважена й привітна Люда враз змінилася в лиці. Рвучко повернулася до свого коханця.

— Вали звідси!

Із несподіванки той знітився. Винувато пом’явшись, мовчки вийшов. Люда квапливо, щоб приховати свій гнів, почепила пов’язку.

— Не звертай уваги, це він так висловлює радість, що таке не з ним трапилося… Його самого зі шматків зібрали, кільканадцять метрів швів… Він із великої халепи вибрався і духом не надломився, а тут, мабуть, злякався, побачивши таке…

Після цього Михайло перестав ображатися на умисні й мимовільні кпини та жарти, якими розважався шпитальний контингент. Він уже не потребував співчуття чергової медсестри Томи, котра також підтримувала його, але по-своєму:

— Чого ти їх слухаєш?! Чого ти їх терпиш?! — Скоромовкою говорила Тома. — Ти он який здоровенний, надавав би їм, надавав би, щоб другий раз писка не розпускали…

—І що, у мене після цього пісюн виросте? — спокійно запитав Михайло.

А капітан виявився правильним мужиком — вибачився, і не западло йому було.

— Я десь читав, — говорив він, нервово смикаючи щокою, лінія його носа різко окреслювалася, — що чоловік доти залишається мужчиною, поки в нього ворушиться хоча б один палець.

Був слов’янином, але проглядалося в ньому щось кавказьке, неприборкане. Шугав хижим оком.

— Поки я воював, від мене дружина пішла, заміж за іншого вийшла… Думав, капець, життя по швах розлазиться… А тут ще в цю м’ясорубку потрапив, так мене перекроїло, у рот йому ноги, що кінці з кінцями не сходилися. До туалету не міг вийти, в утку пісяв… Кому я такий потрібний? І тут Люсю зустрів… Життя тільки починається, солдате!..

Залишив у Михайла на тумбочці пачку цигарок.

Люда завершила перев’язку. Михайло встав із тапчана й обережно підтягнув штани. Перед тим, як вийти з кабінету, запитав:

— А ти покохала б Юру, якби його покалічило так, як мене? Тільки чесно.

Ніби її відповідь могла щось змінити.

Люда всміхнулася під пов’язкою. Її усмішка просвічувалася крізь марлю.

— Ти думаєш, тільки це між нами, що він великий йобар? — Так і сказала, хоча раніше Михайло ніколи не чув, щоб вона лаялася. — У нього член, як у горобчика… Але достатньо йому до мене тільки торкнутися, як у мене вже ноги підкошуються, всередині щось обривається й земля йде обертом…