Василь Слапчук - Книга забуття

— Що-що… Терплять люди.

— Ось йому й знайди доктора, а мені не треба.

— А що тобі треба? — Вперла в нього чорні зіниці.

— Спокою.

Ольга пирхнула, наче він викрив себе хтозна-якою несусвітньою забаганкою.

— Ну, голубе, на це не сподівайся.

Михайло зітхнув. Щодо спокою — він уже збагнув. Братова змінила тон на грайливо-іронічний. Таке враження, ніби вона намірилася розібрати його на запчастини й приміряє інструмент.

— Оксана теж, кажуть, очі за тобою видивилася.

Не діждавшись реакції, повідомила:

— Тобі лист прийшов.

Пантрувала за ним пильним зором.

Михайло прочитав зворотну адресу. Підпис — Корнелюк Ганна Олексіївна. Не зміг пригадати такої серед своїх знайомих.

— Це вона?

— Хто — вона? — здивовано подивився на Ольгу.

— Тільки не треба з мене дурну робити. Усе село гуде, що Оксана на тебе чекала чесно два роки, а ти її лісом побоку пустив — знайшов собі іншу…

— Нікого я не знайшов. — З важкою нехіттю відповів Михайло. — А Оксані я ще рік тому написав, щоб заміж виходила…

— За кого ж вона виходитиме, якщо на тебе сподівалася. Може, їй більше нікого й не треба… А ти що, розлюбив її?

— Можна й так сказати. — Михайло відвів погляд.

— Недобре це. — Ольга осудливо похитала головою. — А лист тоді від кого, якщо не від коханої?

Михайло здвигнув плечем. Розірвав конверт. Пробіг очима по чорнильних рядках.

— Це мати… одного хлопця, ми з ним разом у госпіталі лежали… У нього якісь проблеми з пільгами… Немає документів, які вказували б, що він отримав поранення в Афганістані… Вона просить, аби я посвідчив за нього…

― Ти лежав у госпіталі?! Що ти мелеш?! — Ольга підвищила голос. — Ти мене все одно не проведеш…

Михайло мовчки віддав їй листа. Братова вхопила його і жмакаючи від нетерпіння, взялася читати. Процес читання викликав у неї масу суперечливих почуттів, що поперемінно відбивалися на її обличчі, спалахуючи й тьмяніючи, подібно до лампочки, що безперестанку блимає. Відірвавшись від аркуша, подивилася на Михайла дещо ошелешено, як на когось чужого, з подивом, що містив у собі відтінок остраху.

— Вона пише, що ти з її сином… Як це там… — заглянула в лист, — підірвалися на одній міні…

— Так і є.

— Боже, страх який! А чого ж ти не написав нам?! Тепер нічого не розказуєш…

— А воно вам треба?

Михайло потягнувся за яблуком.

― Ну а як же ж! Ми — твоя рідня!.. — Ольга нервово відібрала яблуко. — Ти можеш хоч колись побути серйозним?! Як це сталося?

Він подивився на яблуко в її руці й здвигнув міцним раменом.

— Машина підірвалася… Я був за кермом, а він — у кузові, разом із усіма… Йому відірвало ноги й перебило хребет…

Михайло замовк. Ще раз зітнув плечем. Узявши зі столу інше яблуко, вийшов.

— А тебе теж зачепило? — Метнулася за ним Ольга. — Тебе куди поранило?

Служив Михайло на пекарні (начальник, капітан Флоров називав її хлібзаводом) водієм водовозки. Ситне й тепле місце. Та й робота не пильна — не те, що по горах під кулями стрибати. Хоча на пекарні заправляли узбеки, і в тутешній ієрархії Михайло, можливо, займав останнє місце, проте виживати тут було значно легше, ніж у полку в ротах із їх вавилонським стовпотворінням націй, де всі ворогували проти всіх, — часом і йому перепадали крихти від усієї цієї лафи. Головним предметом обміну та продажу були дріжджі — звісно, що пирогів солдати не пекли, а от брагу настоювали.

Усе, що пов’язане з кайфом, дорого коштує. У якусь мить Михайло навіть відчув себе важливою персоною: ще б пак ― увесь полк (та його частина, якій не вдалося налагодити контакт з узбеками) у земляки та друзі набивається. Погорів він по-дурному: узбеки загнали комусь цілий ящик дріжджів, капітан Флоров виявив пропажу, а Михайло в той час попався зі ста грамами, ну й, як водиться, списали на нього не тільки цей ящик, а й усю нестачу, що нагромадилася на цю пору. Розстрілювати не стали, хоча Флоров грозився віддати до дисбату, проте з миром перевели до автороти. Тут він потинявся зо два тижні, допомагаючи механікам в автопарку із дрібними ремонтами та виконуючи різні доручення на кшталт «куди пошлють». За кермом тієї вантажівки опинився цілком випадково. Тільки тому, що кудись запропастився водій «газона», якого відправляли на аеродром за поповненням, а він, Михайло, потрапив на очі прапорщику (прізвище вилетіло з голови). Це мав бути перший його виїзд за територію полку, треба було приготуватися до нього як слід.

— Дозвольте, я зганяю до зброярні по автомат, — звернувся до прапорщика.