Василь Слапчук - Книга забуття

Такою риторикою бойового духу не піднімеш.

Цікаво, що на це Роберт Грін сказав би? Чи цього пана (сер!) також водою змило?

Відкидаю голову назад і заплющую очі.

«Розмірковувати про життя перед лицем смерті означає, безперечно, ще більше поринати в безодню невідомості. Я не кажу про можливість бути вбитим, можливість, що всякому дає банальний шанс виявитися сміливцем; я кажу про смерть, яка рівноцінна всьому, могутнішому від людини: рівноцінна старінню й навіть перевтіленню нашої планети, чия заціпеніла нерухомість, як і її перетворення, навіть якщо воно є справою рук людських, невідворотно вселяє нам думку про смерть».

Це знову Андре Мальро з його «Антимемуарами».

Хтось сопе в мене над вухом.

— Ти чого кіно не дивишся? — запитую, не розкліплюючи очей.

— А як ти знаєш, що це я? — запитує Міка.

— Нюхом чую.

— А як я пахну?

— Ти пахнеш цукерками.

— А ти…

Міка тикається носом мені в плече й починає обнюхувати.

— А я пахну горілкою і часником.

— Це зсередини, — уточнює син. — А знадвору ти пахнеш одеколоном.

Цілую Міку в голову.

— Молодець. Вичерпна відповідь.

Тут таки настала черга запитань.

— Тату, тобі було страшно на війні?

«Страх завжди вважали ганебним на війні, він називався боягузтвом. Воєнне переборення страху людина досягала, вона чинила чудеса хоробрості, вона ставала героєм, — писав Микола Бердяєв. — Але це з більшими труднощами поширювалося на все інше життя, особливо життя духовне. Не можна доволі часто повторювати, що звільнення від страху є головним завданням людини. Досягнення безстрашності є вищим станом людини. Ідеться про досягнення, оскільки ніхто не може сказати, що йому страх зовсім невідомий».

— Авжеж. Ще й як!

—І що ти робив?

Знизую плечем.

— Боявся.

Я вже писав, що по-справжньому пізнав страх тільки тоді, коли повірив, що мене можуть вбити.

А ось Андре Мальро: «Я відповів Сент-Екзюпері, який запитав мене, що я думаю про мужність, що вона уявляється мені цікавим і навіть банальним наслідком почуття власної невразливості. І Сент-Екзюпері з певним подивом зі мною погодився».

І чого ж він так здивувався, цей Сент-Екзюпері?

Це нам би з нього подивуватися. Послухайте: «Минулого року я побував на мадридському фронті, і, на мій погляд, зіткнення зі справжньою війною дає більше, ніж книги, думаю, тільки від солдата можна дізнатися, що таке війна».

Навряд чи хтось у процесі читання книжки про війну насцяв від страху в штани, як це трапилося з Ґюнтером Ґрассом, який прийняв бойове хрещення, потрапивши під обстріл радянських «катюш». «Страх був незмінною частиною мого похідного спорядження, — поділився він спогадами в „Цибулині пам’яті“. — Відправившись учитися страху, я отримував від нього щоденні уроки. Пригнутися, ухилитися, зробитися непомітним — ці елементарні прийоми виживання доводилося виконувати без попередніх тренувань. Горе тому, хто вчився погано. Іноді допомагав зачатий хитрістю й випадком нащадок на ім’я „везіння“».

— А з тебе ніхто не сміявся?

«Коли ти не з боязких і людина стійка, це аж ніяк не означає, що ти не повинен уникати за змоги поразок та халеп, що тобі загрожують, і, відповідно, боятися, щоб вони тебе не заскочили, — розмірковував мудрагель Монтень. — Навпаки, всі чесні засоби, здатні нас уберегти від нещастя, не лише дозволені, а й заслуговують на похвалу. А щодо сили гарту, то вона виявляється здебільшого в тім, аби з незворушним спокоєм перетерплювати злигодні, на які немає ради. Ось чому жодні рухи чи випади зброєю в бою не здаються нам негожими, якщо вони допомагають відбити завдані нам удари».

— Вони ж не знали, що я боюся.

Монтень говорить радше про рефлекси. Перша реакція тіла чи думки не завжди керована. Або ж завжди некерована — мимовільна, якщо її не відпрацьовували зумисне. Наприклад, коли я тільки потрапив до Афганістану, першою реакцією на віддалені залпи гармат була думка: грім. А після повернення варто було зачути грім, як одразу ж думалося: гармати.

— Як це?

— Я не показував, що мені страшно.

— А-а.

Ернст Юнґер 10 жовтні 1943 року зробив у щоденнику («Випромінювання») запис: «Думка: незважаючи на те, що в цій другій війні я значною мірою оточений кулісами комфорту, я живу в більшій небезпеці, ніж під час битви при Сомме чи у Фландрії. Мені здається також, що серед сотні старих вояків навряд чи хтось витримає ці нові жахи, що наростають у міру переходу зі сфери героїзму в сферу демонічну».