Василь Слапчук - Книга забуття

— Сиди спокійно та їж, — сварить його Дайта. — І не втручайся в розмови дорослих.

— Добре, я тільки тост скажу.

— Кажи вже, кажи, — підганяю я його, — а то мені рука затерпне.

― Тост! — каже Міка і прямо таки знемагає від наступного нападу реготу.

Це в нього жарт такий. Улюблений. Багаторазового використання. Перевірений на всіх наших гостях.

Я випиваю. Нахромлюю шкварку. Підношу виделку до рота.

― Сартр, — кажу, ніби в мікрофон.

— Що?! — не зрозуміла Дайта; мабуть, подумала, що я висловив якусь заувагу стосовно страв.

— Сартр, ось хто дає гідну відсіч мудруванням Мальро, — роз’яснюю, потрясаючи виделкою зі шкваркою. — Що означає впору випити!

Нарешті підчіплюю шкварку зубами. Й одразу ж устаю з-за столу. Цебто відкочуюся.

— Ти куди? — зупиняє мене Дайта. — Картопля вистигне!

— Мушу тобі це прочитати.

— Невже твій Сартр не може зачекати?

Вагаюся. Пара здіймається над мискою з картоплею, спокусливо лоскоче ніздрі. Продовжую жувати шкварку. Все ще вагаюся.

Андре Мальро цитує якогось старого японця, котрий сказав йому: «Якщо твій друг пронизаний стрілою, не займайся лучником, а вирви стрілу». Либонь, француз сприйняв ці слова як велику мудрість. Бачити мудрість там, де її немає, — це окремий талант. Для інтелектуалів характерне поклоніння перед екзотикою. Утім, не будемо узагальнювати. Єдине: якщо вже з вашим другом таке трапилося, займіться лучником, поки він не обтикав його (а заразом і вас) стрілами, уподібнивши до їжачка.

Ну що ж, щодо лучника та стріл з’ясували. Тепер залишилося накласти цю трафаретну мудрість на нашу ситуацію з Сартром та картоплею.

— Я принесу, — приходить на допомогу Міка.

У «Щоденниках дивної війни» Сартр зафіксував: «По суті, війна не може нічому служити, оскільки вона є чистою руйнацією. Це винятковий і своєрідний досвід, що замикається на самому собі. Для прикладу, воїнська мужність — мужність обмежена — не може бути знаком моєї мужності в мирний час (наприклад, на пожежі, загалом кажучи: там, де ти один ). Узагалі, на мій погляд, буття-на-війні є, судячи з усього, якимсь другим життям, яке мені дається в іншому світі і яке варто пережити цілком і повністю поза всякими стосунками з іншим життям (головним)».

Вважатимемо, що карта Мальро бита картою Сартра. Щодо останнього, то цей синоптик (служив військовим метеорологом) також мастак напускати туману. Одне життя, друге життя, третє… Ніби це сучасна комп’ютерна гра.

Життя в нас одне, друже Сартре. І не треба бути філософом…

А може, навпаки? Треба бути філософом. Завжди треба бути філософом…

Людське життя не має абсолютної цінності. Лише умовну. Як і все інше.

Поміркуйте самі: «Найстрашніше на війні — це не снаряди й не бомби, до всього цього можна звикнути; найстрашніше — це бездіяльність, невизначеність і відсутність безпосередньої мети. Значно страшніше сидіти в ущелині у відкритому полі під бомбуванням, аніж іти в атаку. Хоча в ущелині шансів на смерть значно менше, ніж під час атаки. Але в атаці — мета й завдання, а в ущелині тільки бомби рахуєш: влучить чи ні». Це Віктор Некрасов, автор «В окопах Сталінграда». Або в іншому місці: «Настрій собачий… Хоч би німці десь з’явилися. А то ні німців, ні війни, а так, якась занудна тягомотина».

(Отже: самоцінність життя не має прямого зв’язку із його самозбереженням).

І для мене не було нічого гіршого, як відсиджуватися в бригаді.

Ось і зараз маю відчуття, ніби я замість того, щоб іти в атаку, відсиджуюся в ущелині. А якщо уточнити, що ущелина ця має всі ознаки статевої щілини, то взагалі якась повна Караганда.

— Усе було дуже смачно.

Суттєва заувага: ніщо не може нам завадити поїсти з апетитом.

Так! Я ситий, я повен сил. Мене дістали власне занудство і вся ця безконечна тягомотина, якій я усіма способами сприяю. Де німці?! Де війна?! Де цей роман?! Я його зараз порву!..

— Ти недобре почуваєшся? — запитує Дайта.

— Ні, дякую, все гаразд, — відповідаю.

— У тебе такий вигляд, ніби ти на мене сердишся, — каже Міка.

Обіймаю сина.

— Вибач. Просто я задумався.

— Я ж нічого поганого не зробив, правда?

— Ти — молодець.

—І ти — молодець. — Міка міцно стискає мою шию. — Я за тобою скучив.

У моїй довідці про поранення написано, що отримав я його, перебуваючи в спецвідрядженні. Так це тоді називалося. І тепер, поки я пишу, поки думаю про цей роман, про війну, я для свого сина відсутній — перебуваю в спецвідрядженні. Навіть коли ми обідаємо за одним столом. Відсторонений, відчужений, чому я не спитаю себе: «А воно того варте?».