Василь Слапчук - Книга забуття

Яке страшне порівняння: «Життя вкривало цих людей, які вижили, так само, як земля вкривала покійників». Можна зрозуміти, чому Мальро така дорога безвідповідальність солдата й такі принизливо-обтяжливі обов’язки перед суспільством. Але з якого добра-дива він узяв і отак запросто всіх цих людей поховав? Поставив на них хрест!.. За його логікою — істинне буття можливе лише на війні, ніби тільки там людина розкривається по-справжньому… А життя — це смерть.

Доведеться перевірити цю алогічну теорію на своїх побратимах. Телефоную до Юрка. Юрко мав поранення, ходить на милицях. Із першою групою все життя працює на заправці. Як Вася Алібабаєвич із фільму «Джентльмени удачі», який розбавляв бензин ослиною сечею. Осли в нас не водяться. Не знаю, може, Юрко сам у той бензин пісяє. Ніхто його за цією справою не впіймав. Хоча вигляд хати, яку він забабахав у Царському Селі, підказує, що на звичайні аналізи такий палац не зведеш.

— Юрку, що б ти сказав, якби почув від мене, що війна для людини, як небо для польоту птаха, і тільки там він може вільно розпросторити свої крила. А мир — це коли вимушено доводиться покидати простір і свободу неба, й повертатися до клітки. А клітка — мов труна, що символізує смерть.

— Пішов ти нахер!

Вичерпна відповідь.

Ознайомлюю Юрка зі змістом і логікою міркувань Андре Мальро.

— Пішов він нахер!

Починаю пояснювати, що не так усе просто. Дуже різні люди в різних місцях і в різний час висловлювали схожі думки. Наприклад, Євгеній Євтушенко у «Шести-десантнику» цитує слова Межирова, котрий сказав буквально таке: «Усі поети мого покоління, навіть ті, які вижили, були вбиті на війні». Де Фолкнер, де Мальро і де Межиров?.. На це не можна не зважати.

— Пішли вони всі нахер!

— Усім місця не вистачить. — Заколупав він уже своєю безальтернативністю. — Придумай щось оригінальніше.

— Нічого, нехай трохи потісняться. Та й хер там не гороб’ячий.

Із Юрком усе ясно. Можна обривати зв’язок.

— Будуть діставати, відсилай усіх тих поців до мене, — каже Юрко (у формі вибачення) на прощання. — Я їх переконаю в протилежному.

— Ти мене переконай, — кажу в трубку й вибиваюся.

Я надто довго сиджу над цим романом. Так довго, що за час писання декотрі свої переконання встиг поміняти на протилежні. Я не згоден із вищеназваними достойниками. Не згодний у принципі. Хоча спочатку це твердження видалося мені небезпідставним.

Продовжувати телефонне опитування не хочеться. Вважатимемо, що експеримент не вдався. Мені не залишається нічого іншого, як утішити себе (або ж опечалитися) думкою, яку висловив Еміль Чоран: «Будь-яке життя — це історія нищівного падіння. Якщо біографії так захоплюють, то це тому, що герої, так само, як і боягузи, вимушені вдосконалюватися в мистецтві зазнавання поразок».

— То ти так і не відмовився від ідеї назвати роман «Поразка»?

Це непомітно підкралася Дайта.

Щоб трохи її подражнити, я замість відповіді знову виволікаю з рукава цитату з Чорана: «Кожна перемога тією чи тією мірою є брехнею. Вона лише поверхово зачіпає нас, натомість поразка, хоч би якою дріб’язковою вона була, уражає в саме нутро, де вона постарається зробити все, аби ми про неї не забули, позаяк у будь-якій ситуації ми можемо сподіватися на її товариство».

— Дякую, мене таке товариство не влаштовує, — рішуче заявляє Дайта.

— Це тому, що ти не виробляєш у собі оперативно-філософського мислення.

— Навіщо мені філософське мислення? У філософських розмовах, які вів Сократ, гідно протистояти йому могла тільки його дружина, котра взагалі не визнавала жодної філософії.

— Це ж котра? Мірто чи Ксантипа?

— Думаю, що обидві, — без вагання відповідає Дайта.

— Може, вони й Сократа не визнавали? І це таких жінок ти береш за взірець?! — скрушно дорікаю. — Жінка повинна всіляко підтримувати чоловіка, а не протистояти йому.

― Щоб підтримувати чоловіка, жінці не потрібне філософське мислення, — резонно зауважує Дайта.

Квапливо погоджуюся. Отак завжди: скажеш щось, не подумавши, а потім не знаєш, як вирулити із ситуації, яку сам спровокував. Можна подумати, я тільки про те й мрію, щоб жити в одній хаті із Сократом у спідниці. Навіть жартома не варто дорікати жінці. Надто — жартома.

― Шкода, що Платон не записав жодного Сократового діалогу з дружиною, — висловлюю щирий жаль.

Подумки повертаюся до Андре Мальро. Може, в ньому говорить синдром переможця? Дайта перехоплює цей сигнал. Цікавиться: