Василь Слапчук - Книга забуття

— Я не знав, що треба одне око заплющувати, — пояснював пізніше свої минулі неуспіхи.

— Я ж тобі розказував і показував…

— Так, — підтверджує син. — Але я все одно не знав. Я думав, що більше бачиш — а два ока більше ж бачать, ніж одне, — то краще вціляєш.

— У логіці тобі не відмовиш.

Міка не починає уточнювати значення слова «логіка», як це робить зазвичай, коли в розмові з ним я використовую «дорослі» слова, а приймає сказане як похвалу й негайно ж повертає її мені у вигляді компліменту:

— І тобі не відмовиш.

Продовжує тему:

— А я бачив, коли одна дівчинка стріляла, то обидва ока заплющувала.

Я навіть бійців бачив, які стріляють із заплющеними очима.

— Дивна якась дівчинка, — зауважую. — Це тільки цілуються із заплющеними очима.

Міка невдоволено морщиться:

— Ну-у, тату!

Проте тут таки виявляє цікавість:

— А з одним заплющеним оком можна цілуватися?

— Навіть бажано, — кажу я. — Інакше недовго й жабу поцілувати. Чи ще яку страхолюдину. А стріляти із заплющеними очима просто небезпечно, можна ненавмисне в людину влучити.

Міка пильно дивиться на мене.

— У тирі чи на війні?

— За тир не знаю, а на війні не дозволено ненавмисно в людей стріляти.

— А навмисно?

— Навмисно — скільки завгодно.

— А в тебе навмисно чи не навмисно стріляли?

Шкребу щоку.

— Це добре запитання. Але річ у тому, що в мене на нього немає такої ж доброї відповіді.

— А погана відповідь у тебе є?

― Поганих відповідей у мене — ціла фабрика.

— У мене теж більше поганих відповідей, ніж хороших, — чесно зізнається Міка. — Тату, а чого бабуся не любить, коли я граюся автоматом чи пістолетом?

— У неї особиста неприязнь до зброї.

— Як це?

— Усі знають, що зброя — річ небезпечна. Але зазвичай це загальне знання, можна сказати, теоретичне. А бабуся знає про це з власного досвіду.

— Але ж вона не була на війні.

— На війні був її син. А це ще страшніше.

— Хай би була тебе не відпускала. Вона ж твоя мама, ти її слухаєшся…

Чи був я тоді достатньо слухняним сином, таким як Девід Рокфеллер? Не знаю. Але безсумнівно те, що моя мама — не мама Рокфеллера.

Девід Рокфеллер у мемуарах написав: «Безумовно, мама довго боялася заводити зі мною ту розмову. Але вона м’яко, проте впевнено висловила свої погляди: Сполучені Штати мають силою захистити наш шлях розвитку, тому придатні до військової служби чоловіки мають самі йти в армію добровольцями.

Не треба чекати мобілізації. Це — наш „обов’язок“. Я пам’ятаю, як вона м’яко, але палко промовила це слово. Я розгубився, і не тому, що вона змінила свої погляди на війну, а тому, що вона фактично наказувала мені ставати до боротьби і, ймовірно, загинути. Це мене засмутило, і маму, безперечно, теж. Я знав, що мама права і що я просто зволікав».

Місіс Еббі Рокфеллер була переконаною пацифісткою і (перед Перл Харбором) стійко вірила, що Сполучені Штати мають зберігати нейтралітет. Водночас була впевнена, що Гітлер та його союзники прямо загрожують Сполученим Штатам, і навіть більше: усім цінностям західного світу. Зі слів її особистого лікаря, на кожну перемогу нацистської військової машини — Австрія, Чехословаччина, Польща, Франція — мама Девіда Рокфеллера реагувала серйозними психосоматичними реакціями, дуже сильно нервувала, навіть хворіла фізично.

Щодо «серйозних психомоторних реакцій», то і в моєї мами їх — хоч греблю гати. Вона так само дуже сильно нервує й навіть без «навіть» хворіє фізично. Гадаю, моя мама — зворотний бік мами Девіда. Відмінність тільки в подразниках. І в тому, що одній довелося випровадити сина на війну, а другій — отримати сина з війни у вигляді «нерухомості» (такий це тоді мало вигляд; близько року я не міг самостійно навіть із боку на бік перевернутися). Наші мами поводяться так, як вони поводяться. І про нас їм ідеться чи про щось своє — вони однаково страждають. І навряд чи можливо щось змінити. Особисто я не бажав би опинитися ні на місці мами Девіда Рокфеллера, ні, тим паче, на місці своєї мами.

Девід Рокфеллер записався добровольцем у рядові солдати, а звільнився з війська офіцером розвідки. Від війни в нього зосталося позитивне враження: «Люди мого покоління згадують про свою військову службу або як про добру, або як про погану. У мене була добра служба. Спершу я розгубився і злякався, але дуже швидко навчився пристосовуватися й використовувати свої знання та вміння на користь своїй країні. Я вважаю роки війни неоціненною школою. Саме тоді я вперше спробував робити те, чому присвятив решту життя. Зокрема, я зрозумів ціну налагодження контактів із впливовими людьми — це давало змогу досягти конкретних результатів. Саме тоді я започаткував мережу знайомств, яку розвиватиму все життя».