Василь Слапчук - Книга забуття

Може, у мільярдерів з усім так? Навіть війна для них — не війна, а аристократичний клуб за бізнесовими інтересами, де вони обмінюються візитками. І Девід Рокфеллер, і Курт Воннегут мали причетність до розвідки, але якщо зважити на їхній особистий досвід, то таке враження, ніби вони побували не на одній війні, а на двох різних. Утім, Девід свідомий того, що є й інші, яким випала погана служба.

На жаль, мені не пощастило зазнайомитися на війні з кимсь, хто згодився б мені в мирному житті. Ще гіршою є справа із набутим досвідом: і задіяти немає до чого, і збутися немає як. Мало того: з часом цей досвід починає тебе переслідувати. А ти не знаєш, як дати йому раду. Не знаєш, як дати раду собі. Ти готовий піти й здатися до найближчого дурдому, але знаєш: там на тебе не чекають. Там не готові тобою опікуватися.

Перше відчуття після повернення з Афганістану: на мене тут не чекали. У ташкентському шпиталі, у нейрохірургічному відділенні, де майже всі лежачі й всі тяжкі, не було жодної санітарки. Усе робилося силами матерів, яких викликали до тяжкопоранених бійців, і тих, які вже трохи оклигали. Про те, як мене переправляли голого, під одним простирадлом, із Ташкента до Львова, можна написати окрему книгу. Півроку я чекав від собезу інвалідного візка. І все, все (!), що було зі мною далі, аж досі, свідчить: мене з цієї війни не чекали.

Ну й прапор вам у руки! Червоний радянський прапор.

І тим, хто нас звідти не чекав, і тим, хто нас туди спровадив. Тим паче, що двоїстості тут не спостерігається. Патріотично налаштовані можуть узяти державний — синьо-жовтий.

Щодо воєнного досвіду… Звісно, якщо є певні (ефективні) напрацювання на якомусь одному поприщі, то їх неминуче кортить застосувати і до будь-якого іншого поля діяльності. Щоб дарма не припадали порохом. Особливо, якщо це приватний досвід. Хоча, як на мене, комплекс воєнної науки позначений дуалізмом. Проглядається певна розбіжність між теорією і практикою війни. Спільною для них є лише непридатність для мирного повсякдення. Утім, із кримінальної хроніки нам відомі спроби використання в мирному житті практичних воєнних навичок. А з літератури знаємо людей (авторів), які наполегливо пропонують глобально залучати воєнну науку в усі сфери буття та побуту. Є, є такі популяризатори.

Наприклад, Роберт Грій — політтехнолог і радник Демократичної партії США, а за сумісництвом — «культовий американський письменник».

У книзі «33 стратегії війни» цей талановитий раціоналізатор написав: «Стратегії, що приносять успіх у війні, чи то допустимі, чи недопустимі, ґрунтуються на психології людини — завжди актуальній, що не змінюється в часі, а найбільші воєнні поразки надзвичайно повчальні як свідчення людської дурості й обмеженості, які можуть виявлятися в будь-якій царині. Стратегічний ідеал війни — найвищою мірою раціональні та емоційні дії, спрямовані на безкровну перемогу з мінімальними втратами, — має незліченне число застосувань в усіх сферах і безумовно актуальний для наших щоденних боїв і баталій».

Може, це про Девіда Рокфеллера? Навряд чи про Курта Воннегута. І, безперечно, не про мене.

Які можуть бути стратегії в гарматного м’яса?

У рядового солдата є лише одна стратегія — вижити. Замочити всіх і вижити.

Зачищаємо ділянку в горах. Якийсь мужик нам трапився. Без зброї, лише з сокирою. Допитали; каже, що по дрова вийшов.

— Застрелити його нахрен.

— За що?

— А якого хрена він тут лазить?

І вся відповідь.

І це при тому, що чоловік той — у себе вдома, в своїй країні…

Замполіт заступився.

А тепер, Роберте, уяви, що ти вийшов до крамниці по гамбургер і потрапив на очі своїм конкурентам-письменникам, які взяли на озброєння наші нехитрі стратегії, а ось замполіта нашого з собою не взяли… Начувайся, Роберте, начувайся!

Зрештою, Роберта Гріна можна зрозуміти — він «упарює» ідеї, такий у нього бізнес. Можна зрозуміти вчорашніх солдатів, які на хвилі героїчного минулого (в якому вони себе загубили) або від безвиході повоєнного часу (в якому вони себе не знайшли) намагаються заробляти мирний хліб військовими спеціальностями — така їхня доля. Про тих, хто не вилазить із постстресових станів, промовчу — вони за себе не відповідають. Непросто зрозуміти Андре Мальро, котрий у своїх «Антимемуарах» написав таке: «Героїчні бійці, які збулися разом із військовою формою всього, що них було, командири ударних загонів, які знову стали бакалійниками і власниками бістро, після Першої світової війни зустрічалися не так уже й рідко. Чи не тому, що хоробрість приходила до них начебто збоку? Хоробрість варта того, чого варта людина, за умови, що не забувають про те, чого вона їй варта; готовність пожертвувати собою ніколи не буває ницою. Усі ці люди виявилися позбавленими всього того досвіду, який принесла смерть, що їх оточувала, але також і досвіду, котрий подарувало би їм життя…». А як інакше мало бути? Найбільш природно й адекватно, коли солдат разом із військовим мундиром знімає й вішає (назовсім чи до якоїсь наступної кампанії) свій воєнний досвід і навіть ту ж таки хоробрість. Але такий перебіг подій Мальро чомусь не влаштовує. Очевидно, що стан війни (а отже, і досвід смерті) він ставить вище від стану миру (досвіду життя). Це суттєво, оскільки йдеться не лише про особисті вподобання Мальро, а про позицію, характерну для багатьох інтелектуалів. Гадаю, це комплекс «ботаніків». Єдина їхня можливість — стати в ряд крутих хлопців. Із цих позицій нарікання на те, що ветерани зреклися досвіду смерті, ще піддаються поясненню. Важко збагнути, чому мосьє Андре відмовляв їм у досвіді життя, чому він вважав їх утраченими для миру? Чого — яких дій, якої поведінки — домагався від них? Що змушує його повертатися до цієї теми: «Герої війни ставали буржуа, і мир робив непотрібною їхню фізичну відвагу, розсіював друзів, повертав їх дружинам і дітям; на зміну безвідповідальності солдата приходили обов’язки перед суспільством. Життя вкривало цих людей, які вижили, так само, як земля вкривала покійників». Адже і сам він після закінчення війни не продовжував партизанити, а подався в політику. У цьому сенсі міністр культури нічим не відрізняється від бакалійника.