Василь Слапчук - Книга забуття

Зоя не зогледілася, як заснула. Здається, Катя ще й роздягнутися не встигла. Але майже одразу, так їй здалося, Лариса взялася її тормошити.

— Не чіпай мене, я ще не виспалася, — невдоволено бубніла Зоя, натягуючи на голову накривачку.

— У потязі будеш спати. Вставай, Коля прийшов. Давай, давай, — наполягала, — ворушися. За годину наш автобус покидає це прекрасне місто.

Лариса буквально силоміць узялася стягувати її з ліжка, здалася. Проте, підвівшись, продовжувала понуро сидіти на голому матраці — простирадло Лариса висмикнула з-під неї, щоб віддати господині.

— А чого так темно?

— Погода зіпсувалася.

― Ми ж збиралися посидіти, — згадала Зоя.

— А ми й посиділи, — відповіла Лариса.

Зоя звела голову.

— Як! Без мене?! — вигукнула недовірливо.

— Ти не захотіла. Ми будили тебе — і я, і Надя…

Лариса, зібравши білизну, вийшла.

— А чого ж я не пам’ятаю?.. — з образою в голосі сама до себе мовила Зоя. — От бляха!.. Від Коляна, певно, заразилася…

Зоя штовхала Миколиного візка, а Микола тримав у обіймах здоровенну сумку. Дівчата всі по черзі через щоп’ять хвилин запитували, чи йому не важко. Сіялася мжичка. Усі були неговіркі й замкнуті в собі. Лише Надя намагалася внести пожвавлення в хід прощальної процесії. Вона поводилася так, ніби не було їхньої вранішньої розмови. Аж Зоя засумнівалася, чи часом ця словесна дуель їй не наснилася.

«По-дурному якось усе вийшло», — подумала Зоя, маючи на увазі те, що вона проспала все на світі.

Автобус уже стояв на місці відправки. Накрапав дощ. Зоя з Ларисою взялися вантажити речі. Потім усі четверо мовчки стояли під дрібним дощем, що грубшав і посилювався. Стали прощатися. Зоя незграбно обійняла Миколу й поцілувала в щоку. Від автобусних дверей повернулася й поцілувала в губи.

— Я напишу, — шепнула.

Автобус рушив. Припавши до шиби, дивилася на дві фігурки під мокрим небом, що швидко віддалялися.

Лариса помітила Зоїні сльози.

— Чого ти? — Обійняла її.

— Чогось мені шкода стало. — Зоя часто закліпала; сльозини бриніли на її віях, зривалися і, оминаючи лице, капали долу.

— Чогось чи когось?

—І когось теж.

— Кого ж тобі шкода? — допитувалася Лариса.

— Усіх, — відповіла Зоя.

― Я прийшов, — голосно повідомляю.

― Привіт! — Вигулькує з кухні Дайта.

Відставивши ув боки мокрі руки (стає схожа на пташку, котра збирається здійнятися в повітря), нахиляється до мене, щоб поцілувати.

— А снайпер наш де?

— Зостався в дворі з хлопцями погуляти. Дай, будь-ласка, шмату — колеса витерти.

Так, я сиджу на інвалідному візку. Якщо я досі про це ще не обмовився, то з тих самих причин, із яких не вказав, у що взутий або якого кольору на мені штани — нагоди не було. Хоч слід визнати, що в письменницькій роботі багато важать не тільки голова, а й сідниці (у голові може бути купа ідей та сюжетів, але якщо ваша дупа не відзначається посидючістю, лаврів ви на цій ниві не пожнете), а відтак і місце, на яке ця задниця примостилася, — від його комфортності безпосередньо залежить продуктивність письменницької праці. Щодо інвалідного візка, то він для писання текстів не менш придатний, ніж, приміром, крісло в стоматологічному кабінеті, але, скажу відверто, це не те сідалище, якому варто робити рекламу.

— Як ваші успіхи? — запитує Дайта.

— Влучили у все, що було.

― Ти дитину краще в шахи навчив би грати, — каже дружина, і в її словах мені чуються знайомі з дитинства інтонації. ― Було би більше користі.

Це слова з репертуару нашої бабусі. Чи то пак бабусі нашого Міки, яка за сумісництвом є моєю мамою. Дайті не притаманне моралізаторство. Гадаю, репліку вона запозичила, аби не видаватися бездіяльною на тлі інтенсивного нарощування домашнього мілітаризму.

— Здається, Андрій Вознесенський писав, що «зі всіх, хто стріляє, лише Амури безкорисливі», — відповідаю ухильно.

— Хтозна, — уже звичним своїм тоном каже Дайта. — Хтозна.

І вона права.

Особисто я Амурам довіряю не більше, ніж бородатим дядькам зі зброєю.

Ще минулого року ми з Мікою взяли собі моду ходити до тиру. Переважно стріляє Міка, я роблю лише по три постріли — для розминки і для прикладу. Тепер син стріляє без промахів, а спершу було без влучень.