Зоя не зогледілася, як заснула. Здається, Катя ще й роздягнутися не встигла. Але майже одразу, так їй здалося, Лариса взялася її тормошити.
— Не чіпай мене, я ще не виспалася, — невдоволено бубніла Зоя, натягуючи на голову накривачку.
— У потязі будеш спати. Вставай, Коля прийшов. Давай, давай, — наполягала, — ворушися. За годину наш автобус покидає це прекрасне місто.
Лариса буквально силоміць узялася стягувати її з ліжка, здалася. Проте, підвівшись, продовжувала понуро сидіти на голому матраці — простирадло Лариса висмикнула з-під неї, щоб віддати господині.
— А чого так темно?
— Погода зіпсувалася.
― Ми ж збиралися посидіти, — згадала Зоя.
— А ми й посиділи, — відповіла Лариса.
Зоя звела голову.
— Як! Без мене?! — вигукнула недовірливо.
— Ти не захотіла. Ми будили тебе — і я, і Надя…
Лариса, зібравши білизну, вийшла.
— А чого ж я не пам’ятаю?.. — з образою в голосі сама до себе мовила Зоя. — От бляха!.. Від Коляна, певно, заразилася…
Зоя штовхала Миколиного візка, а Микола тримав у обіймах здоровенну сумку. Дівчата всі по черзі через щоп’ять хвилин запитували, чи йому не важко. Сіялася мжичка. Усі були неговіркі й замкнуті в собі. Лише Надя намагалася внести пожвавлення в хід прощальної процесії. Вона поводилася так, ніби не було їхньої вранішньої розмови. Аж Зоя засумнівалася, чи часом ця словесна дуель їй не наснилася.
«По-дурному якось усе вийшло», — подумала Зоя, маючи на увазі те, що вона проспала все на світі.
Автобус уже стояв на місці відправки. Накрапав дощ. Зоя з Ларисою взялися вантажити речі. Потім усі четверо мовчки стояли під дрібним дощем, що грубшав і посилювався. Стали прощатися. Зоя незграбно обійняла Миколу й поцілувала в щоку. Від автобусних дверей повернулася й поцілувала в губи.
— Я напишу, — шепнула.
Автобус рушив. Припавши до шиби, дивилася на дві фігурки під мокрим небом, що швидко віддалялися.
Лариса помітила Зоїні сльози.
— Чого ти? — Обійняла її.
— Чогось мені шкода стало. — Зоя часто закліпала; сльозини бриніли на її віях, зривалися і, оминаючи лице, капали долу.
— Чогось чи когось?
—І когось теж.
— Кого ж тобі шкода? — допитувалася Лариса.
— Усіх, — відповіла Зоя.
Демони хоробрості й страху
Однак те, що хвилює мене, не вкладається у воєнні категорії. Над світом упродовж кількох років нависла явна, відчутна тінь Сатани, але навіть ті, на кого вона тоді лягла, нині, здається, забули про це.
Можливо, вони змогли вижити тільки тією мірою, якою змогли забути?..
Андре Мальро
― Я прийшов, — голосно повідомляю.
― Привіт! — Вигулькує з кухні Дайта.
Відставивши ув боки мокрі руки (стає схожа на пташку, котра збирається здійнятися в повітря), нахиляється до мене, щоб поцілувати.
— А снайпер наш де?
— Зостався в дворі з хлопцями погуляти. Дай, будь-ласка, шмату — колеса витерти.
Так, я сиджу на інвалідному візку. Якщо я досі про це ще не обмовився, то з тих самих причин, із яких не вказав, у що взутий або якого кольору на мені штани — нагоди не було. Хоч слід визнати, що в письменницькій роботі багато важать не тільки голова, а й сідниці (у голові може бути купа ідей та сюжетів, але якщо ваша дупа не відзначається посидючістю, лаврів ви на цій ниві не пожнете), а відтак і місце, на яке ця задниця примостилася, — від його комфортності безпосередньо залежить продуктивність письменницької праці. Щодо інвалідного візка, то він для писання текстів не менш придатний, ніж, приміром, крісло в стоматологічному кабінеті, але, скажу відверто, це не те сідалище, якому варто робити рекламу.
— Як ваші успіхи? — запитує Дайта.
— Влучили у все, що було.
― Ти дитину краще в шахи навчив би грати, — каже дружина, і в її словах мені чуються знайомі з дитинства інтонації. ― Було би більше користі.
Це слова з репертуару нашої бабусі. Чи то пак бабусі нашого Міки, яка за сумісництвом є моєю мамою. Дайті не притаманне моралізаторство. Гадаю, репліку вона запозичила, аби не видаватися бездіяльною на тлі інтенсивного нарощування домашнього мілітаризму.
— Здається, Андрій Вознесенський писав, що «зі всіх, хто стріляє, лише Амури безкорисливі», — відповідаю ухильно.
— Хтозна, — уже звичним своїм тоном каже Дайта. — Хтозна.
І вона права.
Особисто я Амурам довіряю не більше, ніж бородатим дядькам зі зброєю.
Ще минулого року ми з Мікою взяли собі моду ходити до тиру. Переважно стріляє Міка, я роблю лише по три постріли — для розминки і для прикладу. Тепер син стріляє без промахів, а спершу було без влучень.
Читать дальше