Василь Слапчук - Книга забуття

— Ти чай будеш біля комп’ютера пити? — запитує Дайта.

Я киваю.

— А я біля телевізора, — подає голос Міка.

Живемо ми не тільки один для одного, не тільки для себе, а й іще для чогось. Саме цей, третій, пункт спонукає мене займатися тим, чим я займаюся. Проблема в тому, що письменницька робота — надомна. Її неможливо зоставити за порогом. Тому моя родина в курсі, коли персонажі мого роману (роман завжди один — той, що в роботі) хворіють, коли сваряться, а коли на все забили…

— Тату, тут кіно про війну йде, — озивається Міка з сусідньої кімнати. — Будеш дивитися?

— Якщо ти не проти, я трохи попрацюю.

— Звук, будь ласка, притиш, — просить Дайта.

— До-о-обре, — поблажливо відповідає нам обом.

Приходить Дайта з горням.

— Щось мені кави захотілося. Посиджу біля тебе дві хвилини.

— Посидь. Кажуть, якщо довго сидіти на березі річки, можна дочекатися, що по ній попливуть трупи твоїх ворогів.

Дайта морщиться. Вона присіла кави випити, а я їй про трупи ворогів.

— Це ти про що? Про війну?

— Про мудрість. А щодо війни Мао Цзедун таке казав: «Ми — за знищення війни, нам війна не потрібна, але знищити війну можна тільки через війну. Якщо хочеш, щоб гвинтівок не було, — берись за гвинтівку». А ще він сказав, що гвинтівка народжує владу.

— Це також мудрість?

— Тільки для хунвейбінів.

— А я все чую, — подає голос Міка.

— Негарно підслуховувати китайські розмови дорослих, — докоряю йому.

— Ти сказав за гвинтівки, а мені пригадався Дімаров, як їх «озброєних» цеглинами погнали в атаку. Те, про що він розповідає, мені в голові не вкладається, — каже Дайта; вона відвела руку з горням і дивиться на нього, ніби чекає, що з посудини з’явиться якийсь Хотабич і роз’яснить, чому в цьому загалом прекрасному світі трапляються такі страшні речі.

— У фільмі Микити Михалкова «Цитадель» є подібний епізод, тільки масштабніший: на штурм цитаделі женуть тисячі людей тільки з палицями. Цей абсурд навіть обґрунтований якимись недолугими розмислами, вкладеними в уста Сталіна. Цебто таким випадкам дається раціональне й логічне пояснення, а відтак — і виправдання. Що, як на мене тільки посилює всю цю нісенітність… Михалков спробував зробити інакший фільм про ту війну, навіть порушив деякі непопулярні теми. У другому фільмі його трилогії військові під час відступу підривають міст разом із колоною біженців. Звісно, тралилося це випадково. Очевидне бажання режисера показати весь жах війни, але замість того, щоб сказати, що якби не система (що знала лише шлях репресій), цей жах міг би й не бути таким тотальним і неминучим, він напирає на людський фактор… Коротше, замахнувся Михалков на Шекспіра, а вийшло, як у тій пісеньці про міліцію: «Если где-то, кое-кто у нас порой…»

— А я люблю фільми Михалкова, — каже Дайта і проводить пальцем по облямівці на горнятку. — «Сибірського цирульника» я дивилася стільки разів, що диск мало до дірок не протерся.

Киваю у такт її слів. Мені відомі естетичні вподобання Дайти. Це не замах на чужих кумирів. Наразі Михалков мене цікавить лише в світлі теми, яку розробляю. Мені також подобається переважна більшість його картин. Я ж не про художні чесноти веду мову, а про інтерпретацію історичних подій на догоду імперській ідеології. Продовжую безпристрасним, але в’їдливим тоном лектора:

― У зв’язку з цим випадково підірваним мостом мені пригадалася книга Федора Пігідо-Правобережного «Велика Вітчизняна війна», у якій опріч усього іншого розповідається про знищення Дніпрогесу…

— Тих його фільмів, про які ти говориш, я ще не дивилася. — Дайта зазирає в чашку. — Якась кава недобра. Чи то слабка, чи то засолодка… Ніякого задоволення. — Вона зводиться. — Не люблю я про війну. Я люблю про кохання. — Цілує мене в щоку. — Тримай оборону. А я відповзаю в тил. Коли що — викликай на підмогу.

Мені не оборону тримати, мені треба в наступ іти.

Он Роберт Грін до мобілізації закликав: «Візьміть на замітку: ваша мета — перемога, а не справедливість і безпристрасність. Зверніться до риторики воєнного часу, її приклади допоможуть вам підняти ставки й пробудити бойовий дух».

Ну, що ж, звернемося до риторики воєнного часу, почитаємо Пігідо-Правобережного.

«Про планове висадження в повітря Дніпровської греблі нікого не було попереджено ні на самій греблі, по якій в тому часі рухалися військові транспорти й військо, що відходили на лівий берег Дніпра, ні населення й установи міста Запоріжжя — кілометрів 10–12 від гідроелектростанції вниз за течією Дніпра. Так само не було попереджено військові частини, розташовані вниз від Запоріжжя в дніпровських плавнях, хоч телефонічне сполучення тоді на Лівобережжі функціонувало нормально. По обіді 17 серпня 1941 року вибухнула Дніпровська гребля. Військові транспорти й люди, що рухалися греблею, звичайно, загинули. Майже тридцятиметрова лавина води покотилася Дніпровською заплавою, заливаючи все на своєму шляху. Всю нижню частину Запоріжжя з величезними запасами різних товарів, військових матеріалів і десятками тисяч тонн харчових продуктів та іншого за якусь годину було знесено. Десятки суден разом із судновими командами загинули в тому жахливому потоці. По Дніпровських плавнях на десятки кілометрів до Нікополя й далі на позиціях стояли військові частини. Величезний потік налетів несподівано. Загинула велика сила червоноармійців і офіцерів із артилерією та військовим спорядженням. Розповідали, що загинуло в плавнях тоді десь коло 20 000 червоноармійців. Цілком зрозуміло, що перевірити кількість загиблих неможливо. Отже, називаю цю цифру із застереженням. Окрім війська, загинули в плавнях десятки тисяч голів худоби та багато людей, які там були на роботі».