Василь Слапчук - Книга забуття

— Та ти поранений! — вигукнув хлопець і, відвернувшись, крикнув до когось: — Він поранений!

— От блядь!.. — вирвалось у Михайла.

Цигарка випала з рота. Відчув млість, а відтак і саме тіло. Ноги підкосилися. Побачив, що солдат робить крок і тягнеться до нього руками. Михайло також зробив спробу вхопитися за бійця, щоб не впасти.

«Головне, що живий, блядь, живий…» — ця думка вигулькнула із кромішньої темряви, у яку важким каменем поринав Михайло, наче повітряні бульбашки з води.

— То куди тебе поранило? — не відлипала Ольга.

Зайшла за ним до кімнати. Кинула швидким чіпким оком, чи достатньо рвійно дотримується Михайло раз і на завжди заведеного нею порядку. Принюхалася — чи часом попри її заборону він тут не курить.

— В ахіллесову п’яту, — відповів Михайло.

Ольга продовжувала роззиратися по кімнаті, шукаючи слідів таємних відвідин цієї дитячої кімнати особами легкої поведінки. Була переконана, що як тільки вона за поріг — Михайло водить сюди дівок цілими табунами.

— Куди це? — Зупинила на ньому очі. — Я не зрозуміла… Тебе в ногу поранило?

— Можна й так сказати.

Михайло ліг на ліжко.

— Не заперечуєш, я трохи подрімаю?

— Подрімай, подрімай. Скоро для тебе ці панські розкоші закінчаться. За тиждень дітей із села заберу. Будеш спати у вітальні на дивані…

— Я до гуртожитку переберуся.

— До якого гуртожитку?! — Здивувалася Ольга. — Ти на роботу влаштувався?!

— До інституту вступив.

— До якого інституту?! — Ольга йому не повірила. — З твоїми-то оцінками…

— До педагогічного, — уточнив Михайло. — Буду вчителем військової підготовки.

— А я думала, ти до Петра на будівництво підеш, там добрі гроші платять… На чергу до кооперативу станеш… А на стипендію не розженешся. Якщо ти заради гуртожитку, то ти й у нас можеш жити скільки треба, чого тобі з чужими людьми товктися, а ми ж — родина…

Грюкнули вхідні двері.

— О, Петро прийшов. — Ольга крутнулася на місці й поспішила назустріч. — Чуєш?! Чуєш?! Що Мішка вчудив…

Петро мовчки вислухав новини. Він перевзувся, зняв піджака й сорочку, зоставшись у самій майці (його улюблена домашня форма одягу), помив у ванній руки, а Ольга безугавно тарабанила. Петро, кинувши їй на руки рушника коротко мовив:

— Вечеряти давай.

— Де я тобі візьму вечеряти? — Огризнулася жінка. ― Я що, не там само була, де й ти? — Останні її слова донеслися вже з кухні.

Петро не пішов на своє улюблене місце — диван перед телевізором, — а зайшов до Михайла. Важко оперся на спинку стільця, аж той зарипів у суглобах. Стояв непорушно, лише здоровенна волохата рука легенько перебирала пальцями.

— Теє… там мати ображається…

Михайло поспішив виручити його:

― Я знаю, Оля казала… Я поїду, обов’язково поїду, от завтра зранку й поїду…

Але, виявилося, що це ще не все. Петро продовжував морщити чоло.

— Там до матері Трачиха приходила, ну, мати дівчини твоєї, Оксана, чи як її там, вона грозиться отруїтися, якщо ти не візьмеш її заміж…

— Петре, хоч ти не починай…

Михайло схопився на ноги й став перед вікном спиною до брата.

— Мати просила, — прогудів позаду Петро.

«Добре хоч власним авторитетом не тисне», — подумав Михайло. Він звик слухатися брата, який аж на дванадцять років був старшим за нього.

Михайло повернувся й сів на ліжко. Мовив тихо, але з притиском:

— Не можу я взяти Оксану заміж. Не можу! Ні її, ні якусь іншу дівчину…

— А в чому річ? — Здається, Петра починали сердити Михайлові слова. — Щось я не зрозумів…

— А що тут розуміти?! Що тут розуміти?! — враз вибухнув Михайло.

Він зірвався на ноги й одним рухом спустив із себе спортивні штани разом із трусами.

― Дивись, бля, дивись! Ти бачиш це?! Бачиш?!

Вигляд У Петра був такий, ніби його чимось важким ударили по голові.

Михайло підтягнув штани.

― Що я з тою Оксаною буду робити?! Що?!

Опустився на край ліжка. Петро також безвольно гупнувся на стілець, який кувікнув під ним од болю. Якийсь час сидів, потупившись.

― Треба випити, — мовив урешті не зводячи очей.

Михайлові пригадалися слова медсестри Люди — вона робила йому перев’язки в кабульському шпиталі. Ця Люда з-поміж жіночої частини персоналу вирізнялася тим, що, навіть зостаючись об’єктом хтивих чоловічих жадань, вхитрялася зоставатися для всіх, включно з капітаном Юрою, «своїм хлопцем».

— Дивні все-таки ви, мужики, люди, — казала вона. — Для вас ваше чоловіче хазяйство головніше навіть від голови. Візьми чередника — половину мозків вибило, а він радий-радесенький норовить тобі під спідницю залізти… Або ампутанти: той без руки, той без ноги, а той і без обох, і, думаєш, вони гризуться тим, як житимуть далі? Де там! Найбільший їхній клопіт — у який спосіб роздобути вісім чеків, бо саме за таку суму телефоністка Рая дає всім підряд… А, не дай Бог, кому пеніса зачепило — все: кінець світу, трагедія, життя немиле…