Василь Слапчук - Книга забуття

— Що ж ти, блядь, так неакуратно їздиш? — запитав його Миколин сусід.

Михайло промовчав. Сказано це було жартома, але неприємний осад у нього на душі зостався. Справді, він сидів за кермом і, виходить, що Микола так постраждав тому, що він, Михайло, наїхав на міну.

— Невже ніхто більше крім нас двох не вцілів? — озвався Микола.

По правді сказати, Михайло про це не думав. Зоставшись наодинці зі своїм горем, він цілковито йому віддався. Утрата власного пеніса повністю поглинула всі його думки й почуття. Потрібен був якийсь час, щоб оговтатися. Лише тут, біля Миколи, Михайло відчув (не зрозумів, а саме відчув), що масштаби його горя не співвимірні з бідами, що випали на долю ось цих хлопців. Михайла вразив вигляд Миколи: виснажене жовте лице виражало щось потойбічне, що не мало спільного із життям. Невеличке тільце, огорнуте простирадлом, скидалося на пакуночок із немовлям.

— Не знаю, я тоді вирубився.

Після того, як побачив свою рану. Кров дзюрила, заливаючи стегна, наче з водопровідного крана. Він жахнувся, не побачивши того, що мав побачити, і побачивши те, що побачив. Звів налякані очі до солдата, шукаючи допомоги, але замість лиця уже побачив розмиту брудну пляму — зір розфокусувався. І одразу ж вимкнулося сонце.

— А потім ніхрена не тямив. Мабуть, накололи чимось.

Михайло присів на сусідське ліжко — звідси він бачив Миколине обличчя. Господар ліжка, накрившись із головою простирадлом, спав. Михайло отетерів, коли до палати зайшли хлопці в госпітальних піжамах із ношами й, зігнавши його, взялися незграбно перекладати тіло (а це вже було просто мертве тіло, а не людина — Михайло ніяк не міг у це повірити) з ліжка на носилки. Михайла вразив спокій, із яким мешканці палати сприйняли смерть побратима.

— Тепер, може, хоч виспимося, — сказав хлопець із ліжка біля дверей і, мабуть, для Михайла пояснив: — Дві доби, день і ніч, бля, кричав та стогнав безперестанку.

Михайло заціпеніло стояв, дивлячись на зім’яте й заляпане кров’ю та сечею простирадло. Із ступору його вивів Артур, пожартувавши щодо неакуратної їзди.

— У дитинстві я два роки жив із татом у Шанхаї. Якось тато повів мене до цирку. Там був номер — китаянка давала своїй піхві курити: встромляла їй між губ цигарку, і та пакала так, що дим хмарою здіймався.

Артур замовк.

—І що? — не витримав хтось.

— А чим я гірший від цієї піхви?

Він був повністю паралізований, самостійно міг лише трішки поворушити головою. Активно в нього працював хіба що язик. Михайло вже оцінив його гостроту. Вражала моральна незворушність цього хлопця. У Михайла тремтіла рука, коли він підносив до Артурових уст цигарку.

― Тьху ти! — лайнувся котрийсь. — Я думав, ти справді в Шанхаї жив.

— Нехай мене їжак трахне, якщо брешу, — поклявся Артур.

«Ну і хрен зі ним — із тим пісюном», — подумав Михайло.

— Шкода, повоювати не встиг, — мовив Микола. — Образливо якось… Ні честі, ні слави.

―Довботрах ти коцаний! — облаяв його Артур. — Повоювати йому захотілося… Вам, бля, хоч кожного дня руки-ноги відривай, а розуму так і не наберетеся! От і затикають вами діри…

— А тобою — ні? — із усіх боків затюкали на Артура.

— Та я хоч у курсі справи.

— Я, здається, знову мокрий, — кволим голосом повідомив Микола.

Залюритися по вуха для Миколи було звичним ділом, а що вже тонкосльозим був, наче дівчина. А от щоб Петро плакав — неможливо уявити. Недарма Ольга перелякалася.

— Ну чого ти стоїш?! — шарпала його братова. — Зроби щось!

— А що я зроблю?!

— Чого він плаче? Що ти йому сказав?! — знову напосідала Ольга. — Це він через тебе…

«Весь кайф поламала», — прикро подумав Михайло.

Відчуття блаженства пропало. Хміль усе ще туманив мозок, але вже не розливався гарячим плином по тілу, породжуючи стан легкої ейфорії, а, навпаки, тіло стало важким, а рухи скутими. Із яскравої повітряної кульки він перетворився на чорне чавунне ядро. Лежав на ліжку, наче здоровенна каменюка посеред дороги, що нікому не потрібна й усім заважає. Камінь спотикання. Усе через нього…

«Усе через мене, — не визнав, а ніби вирок за обвинувачем повторив, а потім відреагував: — А я клав на все, клав я…»

Але хоч би скільки він клав на все та всіх, таки мусив визнати, що однаково його згори не буде. І він це з похмурою приреченістю визнавав. Шукав аргументів, щоб опротестувати такий стан речей, але хоч куди потикався, знаходив лише відчай. Хоч самому бери та й плач. «Блядь! Блядь! Блядь!..» — пульсувала в скронях бунтівна думка. Однак давав слабинку. Може, це будуть сльози полегшення. Ось вони стоять у горлі й спирають дихання… Михайло більше не опирався, а знайшов навіть виправдання: «Якщо я зараз заплачу, то це не я, це горілка».