Василь Слапчук - Книга забуття

Він цілий рік доглядав важкопоранених, такі страшні поранення бачив, що хай Бог милує. Набачився живого м’яса та крові, аж звик до них, а от сльози солдатські бачив рідко. Лише кілька разів, і то це не були жалібні плачі, а буйна чоловіча істерика.

«А хер вам у сраку!» — Михайло рішуче звівся з ліжка.

Нехай горілка плаче Петровими сльозами, чиїми завгодно, а він не буде плакати. Витер мокре обличчя. Бракує тільки заслинитися, як Колюха.

Микола плакав тихо, самими очима. Навіть не схлипував, щоб не видати себе. А взагалі, він намагався видаватися бравим воякою. Полюбляв новачкам оповідати про свої звитяжні подвиги. Трохи вигадував, трохи переказував чужі історії. Наплів геройств на три з половиною ордени. Михайла не соромився. І брехав при ньому, і плакав. Усе-таки він був дивним хлопцем, цей Колюха.

Якось, Михайло ще лежав в урології, його викликав заввідділенням нейрохірургії. Лікаря цікавило, чи не знає він домашньої адреси Миколиної матері. Микола навідріз відмовився її повідомляти.

— Ти ж земляк — дізнайся, переконай його, інакше він тут кінці віддасть, — сердито бубнів низькорослий і широкий Старча. — У нього пролежні відкрилися…

Михайло спробував, але Колюху як заклинило.

— Не хочу, щоб матір викликали. Цезар сказав: якщо вона приїде, то забере мене звідси в цинку…

— Який іще Цезар?

— До Кості танкіста мати приїхала, і він на другий день помер, — із маніакальною шизофренічною впертістю гнув своє. — І Валеру мати в гробу забрала… А біля Аліма тут узагалі вся родина сиділа, а він усе одно Богу душу віддав… Ні, не хочу. Ти знаєш, скільки квиток коштує?! Напозичається, щоб потім до кінця життя борги повертати… А так вони мене живого чи мертвого безплатно доправлять… Ну, ти сам подумай! А що я їй скажу?! Вибач, мамо, мені ноги відірвало?.. Це ж, бля, не пальця врізати… Я не знаю, як вона все це переживе…

Михайло тільки зітхнув на всі свої широкі груди. Він пішов до Старчи і сказав:

— Я сам буду доглядати Корнелюка.

Той витріщився на нього, намірившись роздовбати в хвіст і гриву, але осадив себе, щось пометикував, потелефонував до урології, переговорив, і питання закрили.

Майже три місяці Михайло ходив коло Миколи. Днював і ночував біля нього. Готуючи Миколу на виписку, Старча сказав:

— Якщо віриш у Бога, помолися за цього мудака, — кивнув у бік Михайла, — він тебе з того світу витягнув.

Старча був у своєму репертуарі. Навіть похвалити не міг, щоб мордою в лайно не ткнути. А Колюха — це окреме питання. Той із Богом був на короткій нозі. Для нього потеревенити з ангелом було звичною справою. Михайло так і не зрозумів, чи то він по життю був пришелепуватим, чи це після поранення його повело. Урешті звик до Колюхиних дивацтв, але спочатку навіть трохи моторошно було.

— Сьогодні вночі я свого ангела бачив, — як про щось буденне повідомив Колюха.

Оскільки Михайло не мав такого езотеричного досвіду, то напружився, проте розмову підтримав:

— І що?

— Вигляд у нього не дуже геройський. Мені здалося, що в нього навіть голова забинтована. Мабуть, Цезарева робота.

— Хто такий Цезар? — поцікавився Михайло.

— Не знаю. Він схожий на душмана. Я якось бачив, як він стріляв у Янека з гвинтівки.

— У якого Янека? Хто такий Янек?

— Мій ангел. Цезар його так називає.

— Тепер усе зрозуміло.

Колюха не зауважив у його голосі іронії або ж проігнорував її.

—І що він тобі сказав — твій ангел?

— Що все під контролем. Думаю, це він мені тебе послав…

Тоді Михайло розсміявся, а тепер думає, що, може, так усе й було.

Захотілося курити. На лоджію не захотів іти, міг зіткнутися з Петром. Ніяково було б глянути йому в очі. Хоча й мав відчуття, ніби всередині нього розхитується маятник, рівновагу утримував без проблем. Непоміченим вийти не вдалося. Зашпортався біля замка.

— Ти куди? — визирнула в коридор Ольга.

— Піду провітрюся, — відповів, квапливо зачиняючи за собою двері.

Вона ще щось гукнула йому навздогін, але Михайло не дослухався. Натиснув кнопку виклику ліфта.

Вечірні сутінки густішали, на небі висіялися зорі. Постояв біля під’їзду із закинутою головою. Але не так, як пес із задертою мордою, щоб повити. Ніби спіткнувся, зачепившись поглядом за небо. Вразився думкою, що все це не просто так, а відповідає певному порядку. І навіть сам він зі своїм соромним каліцтвом — лише частина вселенського задуму. А отже, в його кастрації присутній якийсь прихований від нього сенс. Усе закономірно, а відтак і справедливо. Нічого в цьому світі не відбувається випадково. Наприклад, зустріч із Каріною…