Василь Слапчук - Книга забуття

Із Каріною, з Каріною Георгіївною, він познайомився ще за Миколи. Він відвіз Колюху на якусь процедуру до окуліста. Дожидаючись його на вулиці, присів біля входу, опершись спиною об облуплену стіну. Замруживши очі, наче кіт, і вигрівався на ташкентському сонці. Рипнули двері, поряд хтось зупинився. Михайло залишив це без уваги, розклепив повіки лише, вловивши запах парфумів. Пахла йому жінка в білому халаті, з вигляду — лікарка. Але не забембана, як тутешні, а як ті, що з комісією приїжджають. Навіть халат на ній був не як у всіх, а шовковий, із відблиском та переливом. У виразі її вродливого обличчя проглядало щось гордовите й зверхнє. Здавалося, вона чимось незадоволена. Це була жінка з іншого світу. Тому й дивився на неї Михайло не як на жінку, а як на рідкісне явище природи. Відчувши на собі його погляд, без цікавості, не виділяючи із довколишнього ландшафту, зупинила на ньому безпристрасні очі. Навряд чи її бентежили чоловічі погляди. Викресавши із запальнички вогню, припалила цигарку й жадібно затягнулася, при цьому трохи відхилила голову назад, демонструючи звабливий вигин шиї та підборіддя. Михайло безвідривно стежив за її рухами. Вона знову звернула до нього свій холодний погляд. Протягнула пачку з цигарками (наче милостиню подала).

— Будеш? — її голос, контрастуючи із жорстким поглядом, звучав напрочуд м’яко.

Це був «Космос». Навіть до армії Михайло, може, тільки раз курив такі. Дорогі, зараза. До села їх і не завозили. «Орбіта» й та ледве-ледве розходилася. Спокусливо було пригоститися, але Михайло покрутив головою:

— У мене є.

Він не відвів погляду. Може, тому вона затіяла світську бесіду. Ще одна її милостиня.

— Із-за річки?

— Еге ж. Підірвався. Осколком пісюна відчикрижило. Так акуратненько, наче скальпелем. Професор у Кабулі надивуватися не міг — думав, мене духи оскопили.

Від Люди Михайло чув, що імпотенти страждають комплексом меншовартості, але замість того, щоб приховувати свій ґандж, вони розводяться про нього всім і кожному. Відтак про специфіку свого поранення не розпатякував. А тут його щось повело. Надто гарною виглядала ця жінка, надто пещеною, надто недоступною. Може, йому захотілося її шокувати, може, викликати співчуття, а може, дати знати, що жодними милостинями його вже не принизити більше, ніж він принижений своїм статусом скопця.

— Сиджу тут, а пісюна мого там уже, напевно, коти з’їли…

Уперше на її обличчі промайнуло щось, схоже на живий інтерес.

— А ти хотів би поховати його з усіма військовими почестями, як такого, що загинув смертю хоробрих? А може, він і не загинув, а тільки безвісти пропав, бродить там, як гоголівський ніс, до афганок чіпляється…

— А вам би хотілося, щоб його розстріляли за дезертирство?

Михайла зачепила та, як йому здалося, легковажність, із якою жінка поставилася до його проблеми. Чи вона не повірила йому, подумала, що приколюється…

— Не кожен може сказати, що його хуй, — при цьому її слові Михайло здригнувся, — зостався в Афганістані, — мовила рівним голосом.

Михайло вражено мовчав. Якби шкільна вчителька вилаялася так перед усім класом, він би менше здивувався. Цій жінці не пасувала така мова.

— І що ти тепер? — запитала вона.

— Комісувати збираються, додому поїду.

Жінка докурила. Ступила два кроки до сміттєвої урни, щоб викинути недопалка. Потім зробила крок до дверей. Зупинилась і повернулася до нього.

― Я — Каріна Георгіївна, — відрекомендувалася, — офтальмолог із Москви…

Серце в Михайла забилося чомусь частіше. Пригадалася москвичка Алла, її теревені про кунілінгус…

— Вас прислали сюди? — запитав якимсь тремким зміненим голосом.

— Сама напросилася. Хочу матеріал для кандидатської зібрати. — Вона взялася за дверну ручку. — Ходімо, покажу тобі своє робоче місце. Чаєм тебе напою.

Ступила на поріг, будучи певна, що він поспішає слідом. Михайло не ворухнувся. З-за порогу вона озирнулася.

— Хочеш чаю?

Він дивився на неї прямим незмигним поглядом.

— Я хочу поцілувати вас… там.

Глянула на нього здивовано, наче щойно побачила. Думав, зараз розгнівається, поставить його на місце, але вона розсміялася.

— А ти не квапишся?

Михайло не квапився. Він упросив Старчу перевести його з урології до нейрохірургії, погодившись виконувати роботу, яку тільки загадають.

— Тебе ж комісують. Який тобі резон тут за недобитками гівно виносити? Якби тебе назад до Афганістану відправляли — інша річ, це ще можна зрозуміти. Тобі що, додому не хочеться?