Василь Слапчук - Книга забуття

— Тоді — я не хочу. Почекаю до зими, — вирішує Міка. — Цукру більше поклади, щоб не скисло.

Дістаю з полиці книжечку Марка Аврелія «Наодинці з собою». Шукаю позначку.

«Лицедійство, війна, тривога, ціпеніння, рабство — все це щодня затирає ті священні засади, які ти собі уявляєш і береш за товаришів, коли пізнаєш природу. Так маємо на все дивитися і так усе чинити, щоб лагодити — поточне, умоглядне — здійснювати; а здобуту через пізнання всіх речей упевненість — берегти укритою, але не прихованою».

— Хіба не вишукано сказано? Зверни увагу, в який ряд поставлено війну… Щоправда, Марк Аврелій філософствував не більше, як на півставки, а може, й на чверть. Головним його заняттям було імператорство.

— Навіть занадто вишукано, — знову невдоволена Дайта.

— Краще я вже про німців послухаю. — Перекладає черпака з правої руки в ліву. — Самодержавець, кажеш? А в самодержавця один клопіт — війна. Чи, може, він відмовився воювати, посилаючись на свої філософські переконання?

— Ні, Марк Аврелій вів війну і з Парфією, і з германськими племенами… Треба сказати, що він робив усе те, що робили інші імператори — його попередники.

— Чим же він тоді відрізнявся від інших імператорів?

— Він інакше мислив.

— Ха! — видихає Дайта і, крутнувшись на місці, зникає в дверях кухні.

Рушаю за нею.

— Я допоможу тобі.

— А роман?

— Покладу більше цукру — може, не скисне.

— Також на зиму збираєшся відкласти?

— Не хотілося б.

Як казав той самий імператор-філософ: «Інакше рухається стріла, інакше — розум. Бо розум, навіть коли діє обережно або й звертає, щоб ліпше щось розглянути, — однаково прямує до поставленої мети». Мій розум зайнятий романом.

Щодо німців.

«Можу запевнити тебе, що в моєї філософії тепер з’явилася чудова можливість прислужитися на практиці, — 3 листопада 1987 року писав у листі до товариша канонір 21-ї батареї кавалерійського відділення 4-го полку польової артилерії Фрідріх Ніцше. — Жодної миті досі я не відчував приниження, зате дуже часто мені доводилося посміхатися якимсь речам як чомусь казковому. Часом я потай шепчу з-під черева коня: „Допоможи, Шопенгауере“; і коли виснажений і пітний я приходжу додому, мене заспокоює один лише погляд, кинутий на його портрет на моєму столі».

Ніцше належить до тих філософів, яким подобався гуркіт військових барабанів. Проте він, на відміну від багатьох інтелектуалів, у своїх уподобаннях послідовний. Усім знана войовничість філософії Ніцше, але це була його філософія, а не його філософія для інших . Слова філософа не розходилися з його справами. Ніцше не став «косити» від війська, де з жовтня 1867 по березень 1868 він чистив гармати і крутив коням хвости. Був звільнений через травму. Відоме фото — Ніцше стоїть у військовому мундирі, затискаючи в правиці оголену шаблю. Здається, військо не розчарувало його. Можливо, завдяки тому, що військовий пафос Ніцше врівноважувався м’якою іронією: «Нещасний чоловік, кажу я собі, в тебе не набереться й двох вільних годин на добу, і навіть їх ти повинен жертвувати Марсу, аби він не відмовив тобі в лейтенантському патенті. Ах, дорогий друже, що за нещасне створіння цей самий кінний і піший артилерист, якщо в нього є схильність до літератури! Старина бог війни явно віддавав перевагу молодим дівкам, а не старим зашкарублим музам. Артилерист, котрий у казармі, примостившись на брудній табуретці, частенько роздумує про Демокритові проблеми, поки йому чистять чоботи, — це просто парадокс, на який боги поглядають із насмішкою». Коли через два роки розпочалася Франко-Прусська війна (26-літній Фрідріх Ніцше на ту пору — вже екстраординарний професор Бєльського університету), він проситься на фронт, хоча добровільно відмовився від прусського громадянства і проживав на ту пору в Швейцарії: «Вельмишановний пане члене муніципалітету, зважаючи на нинішній стан Німеччини, для Вас не буде несподіванкою те, що я також прагну виконати свій обов’язок перед вітчизною. У зв’язку з чим я звертаюся до Вас із проханням надати мені відпустку на останню частину літнього семестру. Моє самопочуття нині настільки зміцнилося, що я можу без жодних вагань відправитися в частину як солдат або медбрат. А те, що я теж зобов’язаний покласти скромну лепту своїх можливостей на жертовник вітчизни, навряд чи зустріне десь більше розуміння й схвалення, ніж у швейцарському освітньому закладі» (8 серпня 1870). Оскільки Швейцарія дотримувалася нейтралітету, то Ніцше дозволили брати участь у війні лише в ролі санітара.