Василь Слапчук - Книга забуття

Заразившись від поранених дизентерією та дифтерією, він тиждень пролежав у шпиталі, перебуваючи між життям і смертю. Побутує думка, що саме ця війна остаточно підірвала моральне й фізичне здоров’я Ніцше, він назавжди втратив спокійний сон і душевну рівновагу. Це може бути правдою. Але очевидне й те, що і в подальші роки Ніцше вважав себе солдатом. Мабуть, у важкі часи ця думка допомагала йому мобілізовувати сили. «Зрештою, я перший психолог християнства і можу, як старий артилерист, яким і є, вивести важкі гармати, про існування яких жоден противник християнства навіть не здогадується». Написано це 1888 року, цебто через двадцять літ після його недовгої військової служби.

— Мені його жаль, — каже Дайта.

— Отже, він недаремно жив, — усміхаюся.

Дайті не подобається мій усміх.

— Може, він і помилявся, але він не триндів. — Темпераментно диригує ложкою в такт своїх слів. — А жаль мені його не через те, що він головним болем мучився і жовчю блював, а тому, що переймався всім цим, — як би це м’якше сказати? — так, ніби воно того варте.

— У такому разі, багато філософів гідні жалю, — підсумовую. — Якщо вже ці милі люди не дочекалися від нас поваги.

Гортаю блокнота. Недавно виписав із якогось журналу. Ага, ось: «Навіть Спіноза говорив, що мета філософії — не радіти, не сміятися, не плакати, а розуміти. Будучи, як то кажуть, людиною виняткової моральної чистоти, любив спостерігати гризню павуків у банці, — писав автор, а насамкінець зазначав: — Знайти таких павуків зовсім не складно».

— А декотрі й самі полюбляли погризтися, — зауважує Дайта, облизуючи ложку й відкладаючи її вбік. — Здається, все. Дякую за допомогу.

— Нічого дивного. Адже філософи — лише любителі мудрості. Ми ж бачимо відмінність між любителями солодощів і їх виробником. Не треба шукати у філософів мудрості.

— Якщо не мудрістю, то чим же вони тоді відзначаються? — запитує Дайта. — Чай будеш?

— Ідеями, — відповідаю. — У декого ці ідеї нав’язливі. А в декого — взагалі маніакальні. Особливо на цьому поприщі відзначаються російські філософи. Усі ці Булгакови та Трубецькі… Оці вже, як ти висловилася, що триндять, то тридцять.

― Я буду, — подає голос Міка. — Тільки мені сюди принесіть. У мене тут невідкладна справа. І з бутербродом, будь ласка. Тільки щоб бутерброд без хліба був, ковбасу можна на сир покласти. — А позаяк не отримує відповіді, допитується: — Мене хтось чує?

— Не знаю, як хто, а я не чую, — відповідає Дайта.

— Зараз я принесу, — відгукуюся. — Зачекай.

Російські філософи чимало розмірковують про війну.

Якщо говорити про постановку проблеми, то я найперше звернувся б до Володимира Соловйова. У статті «Сенс війни» він писав: «Не тільки засобом воєн досягали мирних цілей, але в подальшому ході історії для досягнення цих цілей вимагалося дедалі менше діючих воєнних сил, натомість мирні результати ставали, навпаки, ширшими й важливішими. Цей парадоксальний факт не підлягає сумніву». Стаття датована 1895 роком, тому дещо хибує щодо прогресії та співмірності «воєнних сил» та «мирних результатів». Еріх Фромм (до речі, народився він того самого року, якого Соловйов помер —1900) у книзі «Анатомія людської деструктивності» висловив діаметрально протилежну думку: «Що нижчий рівень цивілізації, то рідше відбуваються війни. Про цю саму тенденцію свідчить той факт, що з розвитком технічної цивілізації кількість та інтенсивність воєн значно зросли: найменша їх кількість у примітивних племен без постійного лідера, а найбільша — в потужних держав із сильною урядовою владою». Фромм дійшов висновку, що «світові війни нашого часу, так само, як і всі малі й більші війни минулих епох, були зумовлені не накопиченням енергії біологічної агресивності, а інструментальною агресією політичних і воєнних елітарних груп». Але повернемося до Соловйова; ось як він відповідає на питання, винесене в назву статті: «Сенс війни не вичерпується її негативним визначенням як зла й нещастя; у ній є й дещо позитивне — не в тому сенсі, що вона сама по собі нормальна, а лише в тому, що вона буває реально необхідною за певних умов».

— І кому ж вона така необхідна? — уточнює Дайта.

— Фромм уже відповів на це запитання. Але якщо послухати російських філософів, то потрібна буквально всім росіянам, а найбільше — самій Росії.

«Я хочу вірити, що нинішня світова війна виведе Росію з цього безвихідного кола, пробудить у ній мужній дух, покаже світові мужній лик Росії, встановить внутрішнє належне співвідношення європейського сходу й європейського заходу», — писав Микола Бердяєв у статті «Душа Росії». З почуттям писав, як про особисте, усією душею переймається. Ще б пак, адже: «Війна може принести Росії великі блага, не тільки матеріальні, а й духовні блага. Вона пробуджує глибоке почуття народної, національної єдності, долає внутрішній розбрат і ворожнечу, дрібні порахунки партій, виявляє лик Росії, кує мужній дух. Війна викриває неправду життя, здирає покрови, руйнує фальшиві святині. Вона — велика викривальниця».