Василь Слапчук - Книга забуття

— Яка саме? — з’ясовую.

— Що тільки любов, маю на увазі її активну форму, здатна послабити позиції мілітаризму, — уточнює. — Активну в сенсі дієвості й повторюваності.

Згідливо киваю.

— Пора нам переводити кохання на професійну основу, переходячи від оборонної тактики до наступальної.

— Ти смієшся, а я серйозно кажу.

―І я серйозно. — Обіймаю Дайту за стан, запускаю руку під кофту. — Ти переконаєшся в цьому, хай тільки Міка гуляти піде…

— Га? Що? — Як джин із пляшки виникає Міка. — Хто мене кликав?

Що ж, доведеться відкласти виконання обіцянок на потім.

А заразом і роман.

— Мир у душі — мир в домі — мир у світі, — цитую вголос.

(Рекламна пауза. Далі буде).

Далі є.

Далі професор Фрейд міркував про те, що, як правило, ціла гама почуттів утягує нації у війну; для цього використовується мотивація високих і низьких спонукань, до того ж, і явних, і неартикульованих. На його думку, приглушення людської агресивності не стоїть на порядку денному. Єдине, на що здатна людина, — спробувати «випустити пару в інший спосіб». А на завершення, по суті, взагалі поставив під сумнів актуальність обговорюваної проблеми. Замалим не дорікнув Ейнштейнові в старомодності поглядів. Ось зблиски модерного мислення доктора Фрейда: «Мені хотілося б звернутися до питання, що мене тим більше цікавить, що воно не було порушене у Вашому листі. Чому Ви і я, як і багато інших, настільки несамовито протестуєте проти війн, замість визнати їх адекватною протилежністю невгамовності життя?»

— Жаль, що Фрейд не дожив до Другої світової, — каже Дайта. — Цікаво, як би він оцінив адекватність того, що фашисти виробляли з євреями.

— З фашистами все ясно, — кажу, імітуючи інтонацію Дайти. — Мене більше вражає те, як паскудно поводилися уряди інших країн.

― Що ти маєш на увазі?

Американець Волтер Клей Лаудермілк написав: «Під час мого перебування в Палестині 1939 ропу я спостерігав трагічний „побічний продукт“ німецького вторгнення в Чехословаччину. В Палестині й Сирії нам розповідали про старезні вантажні судна, набиті біженцями з Центральної Європи, що потрапила під п’яту нацистів… Через відсутність формальних віз нещасним пасажирам ніде не дозволяли ступити на сушу. Ми бачили ці вутлі суденця, що погойдувалися на хвилях під немилосердним літнім сонцем. Їх трюми були забиті біженцями, які перебували в непередавано нелюдських умовах. Американські закони, що регулюють перевезення худоби на бойні, не допускають того, що вимушена була витерпіти на цих древніх корабликах інтелігенція Центральної Європи. Відразливі невільницькі транспорта минулого століття — і ті були кращими, оскільки раби мали свою рабську ціну й набиті ними кораблі без затримки йшли до місця призначення. Натомість єврейським біженцям судилося дрейфувати буквально окропом від спеки, а не морем удалині від стороннього ока в безвихідній надії, що капітан, можливо, ризикне нелегально висадити їх на берег Палестини… Без документів, без підданства, ці, здатні приносити користь і найвищою мірою освічені люди, становили собою одне із найтрагічніших видовищ нашої епохи. Жоден посол, жоден консул не виступив, щоб домогтися для них прав і привілеїв, якими користуються найостанніші громадяни найдрібнішої країни».

— Який жах! — скрушно хитає головою Дайта. — Прикро, коли люди від закону так само страждають, як і від беззаконня. Мені пригадалися рядки з вірша Арсенія Тарковського: «Пускай простит меня Винсент Ван Гог, за то что я помочь ему не смог». Мимоволі відчуваєш власну причетність до всього цього безглуздя.

Я мовчки киваю.

Ернст Юнґер записав у щоденнику: «Різновид причетності, який я зауважую в собі щодо сучасної історії, належить, радше, людині, котра усвідомлює себе вплутаною не так у світову, як у всезагальну громадянську війну».

А щодо громадянської війни Сент-Екзюпері зауважив: «Громадянська війна — зовсім не війна: це хвороба…». Я прочитав це в його репортажі з Іспанії. Пізніше у художньому творі він пішов далі. Нещодавно гортав Белля, натрапив на епіграф, який Белль узяв до свого роману «Де ти був, Адаме?» із «Польоту до Аррасу» Сент-Екзюпері: «Мені доводилося переживати справжні пригоди. Я прокладав нові авіатраси, першим перелетів через Сахару, літав над джунглями Південної Америки… Але війна — це не подвиг, а лише його дешевий сурогат. Війна — це хвороба, епідемія, щось на кшталт сипняку…».

А для стародавніх греків, наприклад, зовсім не війна, а саме мир видавався винятковим, майже ненормальним станом. Протест у них викликали тільки війни, які надто довго тягнулися, не мали суспільної підтримки, велися аморальними засобами, цебто супроводжувалися жорстоким насиллям. Гадаю, новітні війни, до яких нас відсилає Сент-Екзюпері, древнім грекам також не сподобалися б.