Василь Слапчук - Книга забуття

«Не тільки мені здалася дивною ідея без будь-якої необхідності вдягати солдатську шинель і відправлятися в окопи. Гумільов думав інакше», — згадував про нього поет Георгій Іванов. А сам Гумільов 2 січня 1915 року писав із діючої армії: «У житті поки що в мене три заслуги: мої вірші, мої подорожі й ця війна. З них останню, яку я ціную найменше, з прикрою наполегливістю роздувають усі в Петербурзі».

— Гумільов був нагороджений двома Георгіївськими хрестами. До речі, він воював у наших краях — на Волині.

Мабуть, вловивши у моєму голосі нотки поваги, Дайта цікавиться:

— Два — це багато?

— Один Георгієвський хрест — це вже багато, — кажу я. — А два — це дуже багато.

— Ти маєш на увазі, як для письменника? — допитується Дайта.

— Не тільки, — відповідаю. — Наприклад, знаменитий маршал Жуков заслужив стільки само. У Блюхера також було два, плюс Георгієвська медаль. У Рокосовського — один та дві медалі: четвертого й третього ступеня. У Чапаєва — три й медаль.

— У Василя Івановича? — дивується Дайта. — Нічого собі! Оце так компанія в Гумільова! А я думала, він — типовий поет . А в кого було найбільше Георгіївських хрестів?

— Будьонний був повним кавалером.

Ще один радянський маршал — Михайло Тухачевський — під час Першої світової війни за півроку був представлений до п’яти (!) орденів. Що за часів війни в Афганістані просто було неможливим, оскільки нагороджували не з огляду на реальні бойові обставини та кількість вояків, які заслуговували на відзначення, а згідно з рознарядкою. На бойовий підрозділ виділяли певну кількість нагород, скільки не було шкода, а скупилися дуже, принаймні в перші роки, коли війну «ховали» від власного народу. Якщо на бійця вже було оформлено нагородний лист, то наступне подання можна було робити лише через півроку, навіть якби боєць щодня відзначався подвигами. Існувала практика «занижувати» нагороду. Наприклад: якщо подавали на орден Червоного Прапора, міг прийти орден Червоної Зірки; якщо представляли до медалі «За відвагу», присилали медаль «За бойові заслуги». Це однаково стосувалося і рядових бійців, і офіцерів. Від них я згодом і довідався про всі ці «нагородні тонкощі». Фактор «заниження» заслуг позначився навіть на статусі бригади, в якій я служив. Я вже казав, що за бойові дії в перші півтора року наша військова частина була відзначена орденом Леніна (вручили, здається, в травні 1981). Після Вітчизняної війни жодна інша в/ч такої високої нагороди не отримала. Але річ у тому, що подавали на звання гвардійської. Таке вже наше щастя чи, як кажуть поляки, льос. Ми були громадянами країни, в якій бажане видавали за дійсне, а дійсне приховували, в якій економили на нагородах, але не зважали на людей.

А ось цікавий факт.

У «Листі до РКП(б)» (16 червня 1929) воєнно-політичний комісар Дмитро Фурманов (той, що був комісаром у Чапаєва) написав, зокрема, таке: «Говорячи відверто — нагороди часто видаються з плеча. Є випадки, коли їх отримують за жеребом. Траплялися випадки бійок і кривавих зіткнень. На мій погляд, нагороди чинять дію найбридкішу й розкладницьку. Вони породжують заздрість, навіть ненависть поміж найкращих бійців, вони підгодовують усякі підозри, поговори найнижчого штабу, розмови на тему про повернення до минулого тощо… Я ще не чув від жодного нагородженого, щоб він захоплювався нагородою, щоб цінував цю нагороду глибоко й високо. Нічого такого немає. Багато з ким доводилося мені говорити з командирів і рядових червоноармійців, нагороджених чи ні, — всі однаково обурюються і протестують проти системи нагород».

Як казав наш новозборишівський колгоспний бригадир на прізвище Романюк: «Радянська влада — добра влада, тільки дурному в руки попалася».

Що тут ще додаси?

― А так би ти розмовляла тепер із гвардійцем. — Роблю жест, ніби вибачаюся.

— Якби я одразу знала, що ти не гвардієць, то, може, й заміж за тебе не вийшла б, — каже Дайта.

До кімнати зазирає Міка.

— Ви чого смієтеся?

— Я мамі анекдот розповів, — відповідаю.

— Розкажи мені, я теж хочу посміятися. Тільки мені непристойних не можна, — попереджає.

— Вибач. — Розводжу руками, а Дайті кажу: — Усі історії про війну (воєнні історії) варто вважати непристойними.

Дайта дивиться на мене запитально. Міка лиш коротко глипає.

— Якщо у вас немає нічого смішного — я піду, — каже він.

Міка зникає.

— Та-а, — тягне Дайта. — Смішного мало.

— Ну, чому ж? — не погоджуюся. — Якщо зайти з іншого боку, то все це тільки й варте того, щоб із нього посміятися.