Василь Слапчук - Книга забуття

Припаркувала свого міні-ніссанчика біля центрального я входу. Оглянула вдоволеним поглядом густо заставлену автостоянку. А колись із неї кпили: навіщо, мовляв, такий аеродром біля спортзалу із лазничкою. Її увагу привернув галас на протилежному кінці майданчика. Двоє охоронців вели словесну перепалку з чоловіком на інвалідному візку. Чоловік був у камуфляжі, на грудях виблискували медалі…

— Коля?! — вихопилося в неї.

«Як він мене знайшов?!» — майнула чи то злякана, чи то радісна думка.

Рвучко ступила перший крок, ніби зібралася бігти. Ногу вона притримала, а от серце прискорилося щодуху. Якби ж іще була годна з’ясувати, навздогін воно рвонуло чи навтьоки. Контролюючи дихання, намагалася вгамувати прискорений пульс. Цокання власних каблучків по бруківці гулко відлунювало в голові.

«Не він! Не він!..» — полегшено перевела подих.

— Що тут відбувається? — запитала строгим холодним голосом.

Молодий охоронець повернув до неї голову — мабуть, із новеньких, бо з виразу його лиця здогадалася, що не впізнав її, проте начальницьку манеру поведінки відзначив і взяв до уваги.

— Та ось, — кивнув у бік візочника, — уже другий день біля стоянки ошивається, чіпляється до клієнтів…

Його колега, вайлуватий здоровань, судячи з того, як він напружився й почав робити належне (за формою) обличчя, либонь, уявляв, хто вона така, й спробував навіть виструнчитися, одначе мові його стрункості явно бракувало — шпортався в словах, мов п’яний дяк у гарбузинні.

— Ми його по-хорошому просили… Жебрачить тут…

Довкола них почав збиратися натовп. Одні ставали на захист інваліда, інші брали бік охоронців.

— Він же не винен, що йому держава таку пенсію назначила, на яку ні прожити, ні вмерти…

— Туфта це все… Маскарад. Ніякий він не «афганець». Начіпляв брязкалець… Бо так грошей більше дають.

— За ці брязкальця чоловік кров проливав…

— Може, хтось і проливав, та тільки не він…

― Нехай документи покаже…

Окинувши поглядом зборище, лише винуватця оминула очима, не кажучи більше й слова, розвернулася на шпильках і подалася в зворотному напрямку. Від корпусу до неї квапливо на напівзігнутих наближався головний менеджер.

— Надіє Ярославівно, вибачте, зараз ми все владнаємо…

— Будь такий ласкавий, — мовила не зупиняючись.

«Може, і Коля десь отак…» — вигулькнула непрохана думка.

Озирнулася. Підкликала менеджера. Дістала гаманця й протягнула кілька купюр.

— Дай йому, тільки нехай розгортає свій бізнес деінде.

— Надіє Ярославівно, це зайве, зайве… Він і так…

Подивилася прямим поглядом йому в обличчя.

— Як скажете, Надіє Ярославівно… Буде зроблено.

При вході зупинилася, щоб перекинутися кількома люб’язними словами з клієнтом, якого ледве знала. Розцілувалася із типу подругою , якої терпіти не могла. А тут і Аліна, виконавчий директор, підоспіла — мабуть, менеджер посигналив. Як завжди, виважено-стримана й елегантно-підтягнута, ніби вона щойно не з директорського крісла звелася, а зійшла з рекламного біґборду.

«Добру форму тримає, стерва, — заздрісно подумала Надія. — Коли тільки встигає?!»

Сама вона в цю мить почувалася загнаною старою конякою.

— Треба було б і мені до вас у клієнти записатися. Не знаю тільки, чи по кишені мені ця розкіш, — пожартувала.

Надія попрямувала до свого авто. Мабуть, Аліна подумала, що вона щось забула в салоні, та коли побачила, що начальство сідає за кермо, не змогла приховати занепокоєного подиву:

— Ви не зайдете?

— Іншим разом.

Запустила двигун.

— Я просто так заїжджала, провідати, — мовила заспокійливо.

Дала задній хід. Зупинившись, пальцем підкликала менеджера.

— Якщо цей ветеран знову тут намалюється — здайте в міліцію, тут не місце для жебракування, нехай іде на паперть…

І, вивернувши кермо, натиснула на акселератор.

Решту дня провела у звичних справах. Додому приїхала пізно. Стягнувши з себе одяг, присіла на канапу, вагаючись, прийняти душ чи поніжитися у ванній. Схоже було, що ця дилема загнала її в глухий кут. Непорушно сиділа, дивлячись перед собою відсутнім поглядом. Оговтавшись, стрепенулася. Згадала, що не вечеряла. Пішла до холодильника, налила в склянку морквяного соку. Потримала її в руці, понюхала й відставила. Випила мінералки. У ванній довго стояла, втупившись у дзеркало. Вмила лице (косметикою не зловживала), почистила зуби і, прийнявши снодійне, лягла в ліжко.

Уночі пробудилася. Довго лежала в темряві із розплющеними очима.