Василь Слапчук - Книга забуття

— Навіщо мені все це? — сказала вголос і здригнулася, ніби це мовив хтось сторонній.

Потягнулася до телефону, набрала секретарку.

— Попередь водія, завтра їдемо у відрядження. Відміниш усе, що в нас призначено на найближчі два дні, а там побачимо.

Та уточнила час, запитала, якою машиною поїдуть (від чоловіка цілий автопарк зостався).

— Нехай позашляховика бере — може нам сільською місцевістю доведеться покататися.

До ранку так і не заснула.

Дрімала на задньому сидінні. З динаміків линула легенька музичка. Водій запитав дозволу, чи можна поставити диск.

— Тиша на голову тисне, — пояснив.

«Може, мені його ще розмовами розважати», — подумала невдоволено.

Її водій гуляв свою законну відпустку. Цього їй порадив начальник охорони як найдосвідченішого. Низькорослий, але кремезний, майже квадратний, у шкірянці, він нагадував бандита із дев’яностих. Раніше був особистим водієм та охоронцем Іларіона Аристарховича, її чоловіка. Ще й нині тримався самовпевнено, наче досі возить великого боса.

— Іван Миколайович, — відрекомендувався так, ніби це не він до неї, а вона до нього водієм найнялася.

Їй захотілося нагадати, що його зоряний час давно минув.

— За Іларіоном Аристарховичем не скучаєте?

— Я за мертвими не скучаю, тільки за живими, — відповів не змигнувши.

«Дивний тип», — відзначила з неприязню.

Зрідка голосом Михайла Горбачова озивався GPS, даючи рекомендації.

Музика заспокоювала, GPS дратував.

— Якимсь іншим голосом він може говорити? — запитала крізь стиснуті уста.

— Може, — із незворушним виглядом відказав водій. — Голосом Вєрки Сердючки.

«Ніколи в цій блядській країні не буде толку, — подумала, приборкуючи в собі злість. — Куди не поткнись — як не пародія, то порнографія».

Уголос Надія принципово не лаялася, подумки ж інколи дозволяла собі вжити міцне слівце. Інші використовували матюки для зв’язки слів, вона ж тільки для висловлення суті.

Віддалася дрімоті.

Вона штовхала поперед себе Миколиного візка. Поруч шкандибав Котяра. Він уже зовсім зміцнів, на близьких відстанях обходився без милиць. Лише по місту ще стрибав, як кенгуру.

— У тебе є заповітна мрія? — причепився до Миколи. — Чого ти хотів би найбільше?

— Щоб у мене ноги виросли, — буркнув Микола.

— Ну, це само собою, — не вгавав Котяра. — А щось романтичне?

— Не знаю. Досить уже з мене тої романтики.

Котяра завернув голову до неї.

— Ну, а ти, мала, про що мрієш?

«Щоб Коля сьогодні мене поцілував», — відповіла подумки.

Прощаючись, Надя нахилялася до Миколи, він легенько цілував її в щоку. Жодного разу хлопець не спробував зазіхнути на її вуста, хоча вона підставляла лице так, що йому це легко вдалося б. Зазвичай додому вона поверталася завидна (такою була вимога її тітки), це сьогодні вони трохи припізнилися. Їй здавалося, що в темряві Микола поводився б не так стримано. Принаймні сама вона в сутінках почувалася вільніше. Це могло би трапитися сьогодні, якби Котяра за ними не посунув. Надя не могла більше чекати.

— Котику, ти не міг би трішки відійти? — попросила Котяру. — Мені треба сказати Колі дещо інтимне.

— Завжди так, — пожалівся той, — аби справа дійшла до інтиму — Котяру одразу ж гонять у шию…

Однак відгріб трохи вбік.

Вона стала поруч із візком на коліна (тепер була нижча від нього), обхопивши Колю за шию, притягнула до себе, знайшла вустами його губи. Спочатку знайшла їх твердими й непорушними, але одразу ж вони ожили, відповіли на її ніжність. Поцілунок вийшов не дуже зграбним, але палким і затяжним. Коли їхні вуста роз’єдналися, Надя почувалася на сьомому небі від щастя.

На подвір’ї верещала тітка, невдоволена Надіїним спізненням. Котяра також щось занервував:

— Кінчайте там смоктатися…

— Не хочу нікуди йти, — прошепотіла Надя. — Усю ніч би так на колінах перед тобою простояла.

Відтак Коля мав би поцілувати її у відповідь, але від хати до хвіртки чимчикувала тітка, і він не зважився. Надя звелася на ноги.

— У нас попереду ще два дні, — заспокоїв її Микола.

«Лише два дні! Лише два дні!» — тьохкало в її голові.

За два дні мала приїхати бабця.

Бабця прибула назавтра зранку. Більше вони з Колею не побачилися. Це був їхній перший і останній поцілунок.

Хоч це й дивно, Зоя одразу впізнала її. Дала навіть знати, що в курсі стосовно окремих сторінок Надітої біографії.

— О-о! Невже це наша міс Жмеринка?! Вибач, вибач, міс Довкілля.

У сімнадцять років Надія брала участь у конкурсі краси, навіть, хоч це й дивно, отримала корону переможниці, офіційно ставши першою красунею області. Не вважала себе вродливою настільки, щоб ставати на прю за лідерство. На конкурс потрапила випадково, за компанію з подругою. Пишнотіла подруга вилетіла після першого туру, а плоскогруда (нульовий розмір ліфчика), сухоребра, з вузькими стегнами Надія стала, врешті, як згодом жартував чоловік, міс Усього В Світі . Подругу вона тоді втратила, однак у нагороду доважком до корони отримала чоловіка. Скільки літ збігло, а досі кожна бабиська, котра відрізняється від каракатиці тільки тим, що має дві ноги, вважає за потрібне нагадати їй про це таким тоном, ніби Надія промишляла проституцією.