Василь Слапчук - Книга забуття

— Ну ходи, ходи, поцілуємося. — Зоя розкрила руки для обіймів. — Ми ж не тільки родичі, ми з тобою давні подруги… Хіба ні? — прямо таки проспівала, вдаючись до інтонаційних перепадів.

Розцілувалися.

Низькоросла, товста тітка з кривими ногами та золотою коронкою в роті. Отакою постала перед нею Зоя. Проте лице мала рожеве й свіже, як дупця немовлятка. Надія пригадала своє втомлене пом’яте обличчя у вчорашньому дзеркалі.

— Ти чого така кусюча? — поцікавилася, підшукавши більш-менш нейтральний тон.

І на своє, по суті, риторичне запитання отримала цілком конкретну й вичерпну відповідь:

— Якби тебе трахали в прямому сенсі раз у три місяці, а в переносному — триста разів на день, і то в хвіст та гриву, то й ти не складала б губки бантиком, а так само клацала би зубами…

— Ти думаєш, я в якомусь іншому світі живу?

— А то ні?! Оце все, — озирнулася довкіл, — я своїми руками звела… Я пахала як каторжна… Де Польща, де Турція, де Китай — я там… По всіх базарах світу. Чим я тільки не торгувала, чим я тільки не торгувала!.. — Зоя зробила паузу, перевела подих. — Я собою не торгувала. Ось! А ти свої мільйони під себе підім’яла своєю пілоткою — можна подумати, вона в тебе золота, — знову зробила паузу, ніби давала Надії можливість для спростування, але та промовчала. — Ти тільки не ображайся. Я кажу так, як є.

— Добре, що ти знаєш, як усе є, — мовила та із блідим усміхом.

«Правильно зробила, що сюди приїхала, — подумала з якимсь полегшенням, Зоя зовсім не змінилася, така ж стервозна, безцеремонна й нелукава. — Хто б іще наговорив мені стільки гидоти».

Чи торгувала Надія собою? У неї були (і досі залишаються) довгі ноги та довге волосся. А Іларіон Аристархович був головним спонсором того конкурсу краси. Після першого туру він підійшов до неї, зробив кілька компліментів, поставив кілька запитань, а під кінець розмови відверто дав зрозуміти, що вона йому сподобалася. І все, жодних нескромних пропозицій, навіть до ресторану не запросив. Просто на фініші призначив її першою красунею. Хоча навіть не був членом журі, проте саме його голос і гроші виявилися вирішальними. Опісля ще близько року використовував її як елітну (міс Красуня все-таки) дівчину для супроводу. Проте під спідницю не ліз, до ліжка не тягнув.

— Я візьму тебе заміж, — сказав якось під час спільного обіду. — Але в мене три умови: ти обітнеш коси, носитимеш брючні костюми і…

Надія прийняла всі три. Дуже вже хотілося змінити своє життя. Та й період у неї був тяжкий. Померла бабця, і Надія розгубилася, втративши єдину людину, яка її любила і дбала про неї. Ні, вона тоді вийшла заміж не за гроші, а за чоловіка, який у потрібний момент підставив їй своє плече. Іларіон Аристархович був добрим чоловіком. Не без дивацтв, можна навіть сказати, фанаберій, але добрим.

Зоя провела Надію на веранду й посадовила за стіл.

― Перекусиш з дороги? Тільки ти ж, певно, на дієті, чогось не їси. Ти ж у нас модель, ти в нас тілом працюєш…

― Стосовно дієти: із задоволенням з’їла б стегенце жайворонка. А щодо праці: я, сестро, працюю тією частиною тіла, що зветься головою.

Зоя розсміялася.

— А ти ще та сучка, — мовила ці слова із щирою приязню. — Здається, бабло тебе не дуже зіпсувало. Я б на твоєму місці, певно, вже скурвилася.

Поставила на стіл пляшку вина.

— Давай, вип’ємо. Тільки без тостів. Просто так, для кайфу, щоб голова обертом…

Надія пригубила вино, за малесеньким ковточком зробила більший, а потім ще. Поставила порожній келих. Ворухнула вологими вустами, ніби примірялася до слів.

— Ти пам’ятаєш Колю? — Облизнула губи.

Зоя подивилася на неї так, ніби заблукала на її обличчі поглядом. Надія зауважила, що очі в співрозмовниці зараз змучені й вицвілі.

— Пам’ятаю.

— Ти не знаєш, що з ним зараз — де він, як?..

— Не знаю.

Надія проігнорувала Зоїну явну нехіть продовжувати цю розмову.

— У тебе не збереглося його адреси?

— Тобі навіщо?

— Хочу його провідати, — і чи то пояснюючи, чи виправдовуючись, додала: — Я колись йому обіцяла.

Смеркалося. Як потім виявилося, цей вечір був прощальним. Вони сиділи біля басейника з лебедями. Микола курив, дивився, як Надя годує птахів шматками батона. Це було їхнє місце. Тут вони проводили час за балачками.

— Ти любиш Зою? — запитала Миколу, хоча й знала, що не почує «ні».

— Вона моя дівчина, — відповів. — У хлопця має бути дівчина, а в чоловіка — жінка.

«Тепер я твоя дівчина», — мовила подумки, а вголос запитала: