Василь Слапчук - Книга забуття

— Отже, війна — найкраща з усього, що може бути, — каже Дайта.

— Угу, — киваю. — Аж у мене закралася підозра, що в усіх цих монументальних бабах, яких понаставляли для вшанування та увічнення пам’яті (знову ж таки, підозра — чого? кого?), зображена не Батьківщина-Мати, а Мати-Війна.

«Всесвітня війна, опріч усіх своїх незлічимих наслідків, означає новий і великий етап в історії російської самосвідомості, а саме в духовному вивільненні російського духу від західницького ідолопоклонства, велике падіння кумирів, нову й велику свободу», — а це вже витяг зі статті Сергія Булгакова «Війна і російська самосвідомість».

— Тільки назви чого варті. «Війна і російська самосвідомість» — о! Або: «Війна і світове завдання Росії». Це вже Трубецькой. Цього взагалі без роздратування (через постійні підміни понять і пересмикування фактів) неможливо читати: жодної філософії, суцільна махрова великодержавницька ідеологія.

Ось як Євгеній Трубецькой відреагував на початок Першої світової: «Уперше за багато останніх років ми побачили єдину цілісну Росію . Такого згуртування, яке ми бачимо тепер, я особисто не пам’ятаю ось уже тридцять сім років, — із самої турецької війни 1877 року».

Дайта гмикає.

— Здається, вони сповідують принцип: що гірше — то краще.

— Атож, — кажу я. — І все це не гопники якісь, а так звані релігійні філософи.

— Таке враження, що війна і є їхньою релігією.

— Ні, їхня релігія — Росія, а війна — лише спосіб обожнювання й культу.

Але це ще не все. На завершення я приберіг для Дайти ще одного мудрагеля.

«Почалася боротьба за свободу такої сили й розмаху, яких не знав ще світ… Після багатьох літ тепер востаннє відкрилися народу очі на його власне майбутнє. Настрій був вищою мірою піднесений, але водночас і серйозний. Саме тому національне піднесення було глибоке й тривке. Ця серйозність настрою цілком відповідала обставинам, хоча спершу ніхто не мав уявлення про те, як неймовірно довго триватиме війна, що тільки-но розпочиналася».

— Кінець цитати, — кажу до Дайти.

— І хто ж цей філософ? — без особливого інтересу цікавиться вона.

— Угадай із трьох разів.

— Звідкіля ж я знаю? Якийсь Іванов, Петров, Сидоров міг таке натриндіти…

— Слова належать Адольфу Гітлеру, — кажу я. — Він у своїй знаменитій книзі ділиться спогадами про Першу світову війну.

— Main Kampf?

— Еге ж, вона. Гітлер пішов на війну добровольцем. Воював із жовтня 1914 по жовтень 1918. Був зв’язківцем. Відзначився хоробрістю, мав поранення, нагороджений Залізним хрестом І і II ступенів.

«Добровольці нашого полку, можливо, ще не навчилися як слід воювати, але вмирати вони вже вміли, як справжні старі солдати», — так описав свої перші враження.

— Краще б його вбили на тій війні, — каже Дайта. — Може, тоді не було би Другої світової.

Я не погоджуюся:

— З такими філософами, яких ми цитували, обов’язково була би.

— Ти ж не думаєш, що якби філософи мислили інакше — війна стала б неможливою?

— Я думаю, що з такими філософами, з такими лідерами, з такими урядами, з такими народами, з такими людьми, які заселяють нашу планету, війна обов’язково була би. Ніхто ж не думає, що почнеться війна і йому спалять хату. Або що прийде якийсь недоносок і перестріляє всю його родину чи самому йому виб’є кулею мізки. Чи весь його народ на коліна поставить. Ні, всі сподіваються від війни великих благ, великої свободи, духовного вивільнення і т. д. за текстом. Що з одного боку (російські філософи), що з другого (Гітлер). І що?! Німці війну програли — Гітлер, ясна річ, засмутився. Але для російських філософів справи ще гірше обернулися, тим узагалі довелося з дому забратися, емігрувати на ненависний їм європейський захід…

— З філософами усе ясно, — каже Дайта.

— Навіть такий великий гуманіст, як Достоєвський, який вклав в уста Івана Карамазова слова, що стали афоризмом: «весь світ не вартий однієї сльози дитини», — і той, будучи гарячим прихильником слов’янофільської «російської ідеї», сподівався на її втілення засобом війни. Спочатку Кримської, потім Російсько-турецької.

У статті «Признання слов’янофіла» Достоєвський написав; «Заговорив я, головне, про враження, що повинні були відчути в собі всі ті, хто вірить у майбутнє велике, загальнолюдське значення Росії нинішньою весною, після оголошення цієї війни. Ця нечувана війна за слабких і пригнічених для того, щоб дати життя і свободу, а не забрати їх, — ця давно вже нечувана мета війни для всіх наших віруючих явилася раптом як факт, врочисто і знаменно підтверджуючи віру їхню».