Василь Слапчук - Книга забуття

— Та на хрена він тобі здався, — недбало відповів той; ще й на кпини взяв: — От, бля, позвикали!.. Ніхто вже посрати без автомата не сяде…

Михайло тільки розчаровано зітхнув.

«Отак і просремо цю війну з такими довбаними командирами», — подумав, залазячи до кабіни.

І все-таки, хоч і беззбройний, він почувався, як на справжньому бойовому завданні: попереду йшов БТР супроводу, в кузові сиділо кілька бійців з автоматами… Михайло міцно тримав кермо, переживаючи п’янке душевне піднесення перед уявним лицем можливої небезпеки. Не втримався, запитав у прапорщика, котрий сидів поряд у кабіні:

— Можуть обстріляти?

— Тут?! Та хто сюди сунеться?! — Михайлові видалося, що прапорщик подивився на нього зі зневагою. — Хіба свої, як добре обкуряться… Загребись — засмійся! Понабирають, бля, всяких недороблених, а ти тут мондохайся з ними…

Михайло більше не заговорював. Дорога була короткою, на око — кілометрів п’ять-сім (спідометр у машині не працював) і чекати довго не довелося. Перекурили, молодняк повантажився, та й поїхали назад.

― Голу бабу бачив? — запитав прапорщик.

Михайло глипнув на нього здивовано.

― Бачив.

― Так ось, загребись — не пенькни! За кермом на голих бабів не відволікаєшся, навіть якби вони тобі під колеса кидалися. Дивишся на дорогу, а дорога виведе… Тільки до узбіччя не тулися, кермуй по центру. Зрозумів?

— Так точно.

Прапорщик щось мугикав собі під ніс. Його ніби підмінили, з похмурого й невдоволеного зробився бадьорим та привітним ― таке враження, що встиг у вертолітників спирту чикнути.

— Дріжджів зможеш дістати? — перейшов від абстрактних до ділових питань.

— Зможу, — твердо відповів Михайло і подумав, що й в автороті служба поволі починає налагоджуватися.

— Загребись.

Прапорщик ще не стулив рота, як кермо висмикнулося в Михайла з рук і почало підніматися йому до обличчя. Майнула думка, що не так уже й усе добре, як щойно запевнив прапорщик, Михайло захотів повернути голову до командира, щоб отримати вказівки, як діяти в такій нештатній ситуації, але наступної миті вилетів із кабіни. Ще встиг злякатися, що зараз вдариться об лобове скло й покалічиться, проте скло випало раніше, ніж він устиг до нього діткнутися, — воно ніби повисло за якийсь сантиметр у нього перед обличчям, спочатку ціле-цілісіньке, а потім враз узялося тріщинами й розпалося, порснувши осколками. Михайло заплющив очі і, вже до ладу не знає, чи виставив перед собою руки, щоб захиститися, чи тільки подумав, що треба виставити. Чув, як гупнуло об землю його власне тіло. Удар був важкий, але якийсь безболісний для Михайла — він узагалі не відчував тіла, навіть тоді, коли схопився на ноги. Найперше обмацав обличчя й подивився на долоні, чи немає крові, потім пробігся руками по тілу.

— Живий, блядь, живий…

Розсміявся. Ніби пополоскав сміхом горло. І тут таки ним похлинувся, побачивши крізь завісу диму й куряви, що до нього хтось біжить. Їх було двоє. Згадав, що він без зброї. Поки розпізнав своїх, устиг злякатися.

— Ти живий? Цілий?

— Живий, блядь, живий… — відповів Михайло і продовжував повторювати ці слова, як у лихоманці.

Здивувався, що так далеко перебуває від машини, чи то пак від тієї купи брухту, що хвилину тому була машиною. Невже його сюди закинуло? Михайло роззирнувся. У небі над головою висів чорний по центру й сірий ближче до країв клубок диму — він повільно, мов піратський дирижабль, здіймався вгору. А на землі все кругом димілося. Димівся скелет «газона», димілася вирва від вибуху, димілися розкидані тіла бійців…

— Що це було? — запитав Михайло. — Міна?

— Фугас довбонув, — відповів солдат у розхристаному хебе, з-під якого гордо світилася десантська тільняшка. — Іти можеш?

— Я навіть не вдарився… Тільки в голові дзвенить…

Михайло не знав цих хлопців. Здається, що вперше й бачив.

— Підтягуйтеся до БТРа, — кинув той і побіг на чийсь пронизливий крик.

Той, що зостався, дрібний, майже на голову нижчий від Михайла, із білими вицвілими віями, подав цигарку.

— На, покури.

Михайло потягнувся до неї рукою і якимсь дивом промахнувся, схопивши пальцями повітря. Солдат мовчки припалив і встромив цигарку Михайлові між губ. Було видно, що й він збирається бігти туди, де хтось, може, потребує його допомоги. Михайло намірився бігти слідом.

— У тебе кров, — мовив солдат і чи то здивовано, чи то розгублено кліпнув білястими поросячими віями.

Михайло опустив голову. Усі штани були мокрі й чорні від крові.