Пауло Коельо - Диявол і сеньйорита Прим

— Треба, щоб усі були одностайні, — сказав священик. — Треба, щоб усі сказали вголос, приймають вони це рішення чи ні. Нехай Господь почує, нехай Він знає, що в його воїнстві — безстрашні люди. А тих, хто не вірить у Бога, я прошу висловитися «за» або «проти» відкрито й привселюдно, аби всі достеменно знали, хто що думає.

Війтові не сподобалося, як висловлювався священик: той казав «треба», тоді як ліпше й правильніше було б — «нам треба» або «війтові треба». Коли все це залишиться позаду, він відновить свій авторитет, вдавшись до необхідних для цього кроків. Але зараз він як досвідчений політик давав падре можливість проявити себе й діяти на власний розсуд.

— Отже, хто згодний?

Перше «Я!» вимовив коваль. За ним, аби всім продемонструвати своє безстрашшя, голосно повторив це слово й сам війт. Один за одним люди на майдані голосно підтверджували свою згоду, і так тривало доти, доки не висловилися геть усі. Хтось погоджувався, тому що хотів, аби збори якнайшвидше закінчились і можна було повернутися додому, хтось тому, що думав про золото й про те, як він, несподівано розбагатівши, одразу ж залишить Віскос, а хтось тому, що уявляв, як вишле грошенят дітям, які мешкають у великому місті, щоб ті не соромилися перед друзями. І ніхто з тих, хто зібрався на майдані, по суті, не вірив, що Віскос знову набуде колишньої слави, проте всі жадали багатства, якого, на їхню думку, завжди заслуговували, але яким ніколи не володіли.

І ніхто не сказав: «Я проти!»

— У нашому місті 108 жінок і 173 чоловіки, — провадив священик. — У кожному будинку є принаймні одна рушниця, оскільки місцева традиція вимагає шанувати мистецтво полювання. Нехай узавтра вранці кожен принесе в ризницю рушницю з одним набоєм. Нашого війта, в якого кілька рушниць, я попрохаю прихопити одну й для мене.

— Зроду ми не погодимося комусь там віддати свої рушниці, — заволав з натовпу один єгер. — Рушниця — це святиня, рушниця — річ примхлива й чужих рук не потерпить.

— Дайте мені закінчити. Я поясню вам, як проводять розстріл. Виділяють для цього піввзвод — сімох солдатів, які й мусять виконати смертний вирок. Семи солдатам дають сім рушниць, з них шість заряджені бойовими набоями, а одна — холостим. Однаково спалахує порох, однаково гримлять постріли, але в холостому набої немає свинцевої кулі, що має вилетіти з цівки й уразити засудженого.

Солдати не знають, хто з них стріляє холостим. Кожен вважає, що саме він, і тому відповідальність за смерть людини покладає на своїх товаришів, які ніколи раніше не бачили засудженого, але, виконуючи службовий обов’язок, мусять стріляти в нього.

— Ніхто не вважає себе винуватим, — мовив латифундист, який досі мовчав.

— Атож. І завтра я вчиню так само: із 87 набоїв свинець вийму, а в решті залишу. Всі вистрілять залпом, але ніхто не знатиме, був у його рушниці справжній заряд чи ні. Таким чином кожен з вас зможе вважати, що не винен.

Люди на майдані вже добряче потомилися, тому після цих слів священика всі полегшено зітхнули. Городяни стрепенулися й збадьорилися, так ніби щойно все їхнє майбутнє враз набуло іншого змісту і, втративши колишній трагізм, перетворилося на безневинні пошуки скарбів. Кожен із чоловіків Віскоса був упевнений, що рушниця з холостим набоєм неодмінно дістанеться саме йому і він не буде винен у смертовбивстві, а всього лише приєднається до своїх товаришів, які захотіли витягнути рідне місто з трясовини. Всі пожвавішали, — нарешті й Віскос дочекався змін на краще, нарешті й тут завирує життя.

— Можете бути певні, що чия-чия, а моя рушниця буде заряджена по-справжньому. Від самого себе ховатися я не зможу. А від своєї частки золота я відмовляюся, бо маю на те свої причини, — сказав священик.

І знову війтові не сподобалися ані самі ці слова, ані те, як вони були вимовлені. Падре дав зрозуміти мешканцям Віскоса, що він — людина мужня й шляхетна, до того ж здатний на самопожертву й вроджений лідер. Якби на майдані була війтова дружина, вона, напевно б, сказала, що священик мітить на війтове місце й на наступних виборах виставить свою кандидатуру.

«Нічого-нічого, зачекаймо до понеділка», — подумав він. У понеділок війт збирався видати декрет, який накладе на церкву такий податок, що священик змушений буде покинути місто. Так йому й треба, коли він єдиний у Віскосі, хто не хоче розбагатіти.