Пауло Коельо - Диявол і сеньйорита Прим

Гості вийшли, пославшись на те, що мають ще змусити Шанталь як слід усвідомити побачене. Берта возревнувала ще дужче, та незабаром вгамувалася, хоч і подумала, що чоловічок її намагається бодай трохи відстрочити її відхід, аби безборонно підбивати клинці до бабусі Шанталь.

Хтозна, може, ця його незалежність вже завтра й скінчиться. По якомусь роздумі Берта дійшла протилежного висновку: неборак заслужив декілька років відпочинку, що їй, шкода, чи що? Нехай собі думає, що він вільний, як птаха, і може робити все, що йому заманеться, — все одно вона знає, що він страждає від розлуки з нею.

Дивлячись на хазяйку готелю та війтову дружину, що стовбичили поблизу будинку, Берта подумала, що незле було б ще трішечки пожити в цій долині, милуватися горами, споглядати безнастанні чвари чоловіків і жінок, протистояння дерев та вітру, янголів та демонів. Її охопив страх, і вона спробувала зосередитися на чомусь іншому, — треба б завтра взяти клубок вовни іншого кольору, бо серветка, яку вона в’язала, вдавалася надто вже монотонною.

Збори на майдані ще тривали, а Берта вже спала, перебуваючи в цілковитій упевненості, що сеньйорита Прим, попри те що не володіє даром розмовляти з тінями померлих, зрозуміє все, що ті хотіли їй сказати.

— У церкві, на священній території храму, я казав про необхідність жертви, — мовив священик. — Тут, на мирський території, я закликаю вас приготуватися до появи мученика.

Невеличкий майдан, тьмяно освітлений одним-єдиним ліхтарем (хоча мер під час виборчої кампанії обіцяв установити ще кілька штук), був повен люду. Напівсонні селяни й пастухи (вони звикли лягати й вставати із зорею) зберігали благоговійне й боязке мовчання. Падре поставив поруч із хрестом стілець і став на нього, щоб усі могли його бачити.

— Впродовж багатьох сторіч церкву звинувачували в тому, що вона вела неправедні війни, хоча в дійсності ми всього лише прагнули захиститися від численних погроз і вижити.

— Падре, — гукнув хтось. — Ми прийшли сюди не для того, щоб слухати про церкву. Ми хочемо знати, що буде з Віскосом!

— Немає потреби пояснювати, що наше містечко ризикує от-от зникнути з мапи, прихопивши з собою вас, ваші землі й ваші череди. Я й не збираюся говорити про церкву, та дещо все-таки я мушу сказати: прийти до спасіння ми можемо лише через каяття й жертви. І я, поки мене не перебили, говорив про жертву, яку принесе хтось, про каяття, яке необхідне всім нам, і про порятунок міста.

— Узавтра все це виявиться брехнею, — пролунав ще чийсь голос.

— Завтра чужоземець покаже нам золото, — сказав війт, тішачись з того, що може надати громаді відомості, якими не володіє навіть священик. — Сеньйорита Прим не бажає нести відповідальність сама, і хазяйка готелю переконала чужоземця принести золото сюди. Без цієї гарантії ми палець об палець не вдаримо.

Війт узяв слово й заходився змальовувати чарівні зміни, які незабаром стануться у Віскосі, — благоустрій, новобудови, дитячий парк, скорочення податків, розподіл багатства, що звалилося як сніг на голову.

— Усім порівну, — вигукнув хтось.

Настав час сказати про головне, чого війтові робити дуже не хотілося, однак усі погляди тепер було звернені на нього, і люди на майдані, здавалося, очунялися від сплячки.

— Усім порівну, — підтвердив священик, випередивши війта. Він розумів, що вибору немає: або всі несуть однакову відповідальність за вчинене й одержують однакову винагороду, або невдовзі хтось донесе про злочин, охоплений почуттям заздрощів і помсти.

Священик чудово знав, що значать ці слова.

— Хто ж мусить померти?

Війт заходився пояснювати, чому було б справедливо, якби вибір упав на Берту, — жінка похилого віку, дуже журиться за чоловіком, друзів у неї катма, і взагалі, чи не вижила вона з розуму, бо з ранку до вечора просиджує собі на призьбі, до того ж ніяк і нічим не сприяє процвітанню Віскоса. Замість того щоб купити землі чи овець, поклала свої гроші в банк під відсотки, — користі з неї — хіба що торговцям, які, так само, як і булочник, раз на тиждень з’являються у містечку, аби поспродувати тут свої товари.

З юрби не долинуло жодного вигуку обурення. Війт тішився з цього, вважаючи, що така реакція з боку городян є підтвердженням його авторитету. Втім священик знав, що залежно від обставин мовчання можна трактувати як завгодно, бо не завжди воно є знаком згоди, — часом мовчання свідчить лише про те, що люди не здатні швидко міркувати й приймати рішення негайно. Тому якщо бодай хтось у юрбі був не згодний, то вже незабаром його почнуть краяти докори сумління, — чому, мовляв, я промовчав, адже був проти? І тоді наслідки можуть бути дуже сумними.