Пауло Коельо - Диявол і сеньйорита Прим

— Ахав повідав людям історію про рай і пекло, що колись із вуст в уста передавалася від батьків до дітей, а нині позабута. Якось ішли дорогою чоловік, кінь та собака. Коли проходили вони повз величезне дерево, влучила в нього блискавка та й спопелила всіх трьох. Однак чоловік не відразу второпав, що вже полишив цей світ, і чимчикував собі далі разом з конем і собакою, — буває, небіжчикам потрібен якийсь час, щоб усвідомити зміну своєї долі.

При цьому Берта подумала про свого чоловіка, який настирливо прохав, аби стара не затримувала дівчину, бо він має повідомити її щось дуже важливе. А може, настав час пояснити йому, що його вже давно немає серед живих і тому хай не перериває її розповіді?

— Шлях був довгим і йшов угору, сонце смажило нещадно, і всі троє геть охляли від спеки й спраги. Аж ось за поворотом відкрився їм величний мармуровий портал, а за ним — майдан, вимощений щирим золотом. Посередині дзюркотів фонтан крижаної й чистої води. Подорожанин рушив до стража, що охороняв вхід.

— Добридень!

— Здоровенькі були!

— Як зветься це прегарне місце?

— Це — Рай.

— Хвала Богові, що ми дісталися раю, нам дуже хочеться пити.

— Можеш увійти й пий собі, скільки забажаєш.

— Але мій кінь та собака теж хочуть пити.

— Дуже шкода, — відповів страж. — Але тваринам сюди не можна.

Подорожанин похнюпився, — спрага мучила його нестерпно, однак сам він пити не став, а лише подякував стражеві та й пішов далі. Довго крокували вони схилом угору й геть було знесилилися, аж ось нарешті помітили якесь поселення, обнесене старим похилим частоколом, а за ним — курну дорогу, обсаджену по обидва боки деревами. У тіні одного з них лежав, прикривши лице капелюхом, якийсь чолов’яга й, вочевидь, дрімав.

— Здоров був, — привітався подорожанин.

Той мовчки схилив голову на знак привітання.

— Я, мій кінь та собака конаємо від спраги.

— Ген за тими валунами є джерело. Пийте досхочу.

Подорожанин, кінь та собака пішли до джерела й втамували спрагу.

Потім подорожанин повернувся, щоб подякувати.

— Будь ласка, завжди будемо вам раді, — відповідав той.

— А чи не скажеш, як зветься це місце?

— Рай.

— Рай? А страж мармурового порталу сказав нам, що рай — там.

— Ні, там не рай. То — пекло.

— А чого ж ви не забороните їм називатися вашим ім’ям? — розгубився подорожанин. — Адже така брехня може спричинити до страшної плутанини!

— Ніскілечки. Насправді вони роблять нам велику послугу. У них зостаються всі ті, хто спромігся зрадити найкращих друзів.

Берта погладила Шанталь по голові, відчувши, що Добро й Зло ведуть там невпинну боротьбу, й порадила дівчині піти до лісу й запитати в природи, куди належить іти Віскосу.

— Бо таке передчуття маю, що й наш маленький рай, загублений у цих горах, ладен зрадити товариша.

— Ні, Берто, ти помиляєшся. Ти людина іншого покоління, в твоїх жилах тече кров лиходіїв, які колись населяли Віскос, а в мені їхня кров уже сильно розведена. Тутешні люди сповнені достоїнства. А якщо в когось немає достоїнства, то є взаємна недовіра. А немає взаємної недовіри, — виходить, є острах.

— Гаразд, нехай я помиляюся, але ти вчини, як я кажу. Дослухайся голосу природи.

Шанталь пішла. А Берта обернулася до примари свого чоловіка, просячи того заспокоїтися, бо не личить йому, людині не те що зрілій, а вже й старій, заважати їй, коли вона намагається дати добру пораду дівчині й напоумити її. Про себе вона вже навчилася піклуватися, — то й слава Богу! Тепер треба подбати й про Віскос.

Чоловік сказав у відповідь, що слід бути обережною й не давати дівчині стільки порад, бо хтозна, як повернеться вся ця історія і чим вона скінчиться.

Берта здивувалася, бо вважала, що небіжчики знають усе на світі, і врешті-решт, хіба не він попередив її про наближення небезпеки? Певне, він геть постарів, вижив з розуму й, окрім бажання їсти суп доконче однією й тією ж ложкою, з’явилися в нього ще й нові дивацтва.

Чоловік заперечив, що це вона зістарілася, а у них, небіжчиків, вік завше незмінний. Ще додав, що, хоч їм і відомо дещо з того, чого живі не знають, однак попасти туди, де живуть вищі янголи, вони можуть не відразу, а тільки по закінченні певного часу, він же лише недавно завершив свій земний шлях, ще й п’ятнадцяти років не минуло, і йому ще багато чого слід поповчитися, багато чого пізнати, попри те що він і зараз може неабияк їй допомогти.

Берта поцікавилася, а чи гарно, чи зручно там, де живуть вищі янголи? Чоловік сказав їй на це, що годі, мовляв, дурня клеїти, всі сили треба спрямувати на порятунок Віскоса. Не те щоб його все це надто обходило, — адже він уже був небіжчик, а тема перевтілення досі всерйоз не піднімалася (хоча деякі розмови стосовно цього велися), та й потім, навіть якби реінкарнація й була справою реальною, у наступному житті він особисто зволів би відродитися в новому, незнайомому місці. А турбується він винятково про те, щоб його дружина в спокої й затишку прожила відпущений їй залишок днів.