Пауло Коельо - Диявол і сеньйорита Прим

— Бачу, це ти збожеволіла. Як ти могла виконувати доручення цього безумця?! На бісового батька тобі це здалося? Що ти на цьому виграла? Заманулося, щоб наше місто стало пеклом, як у тій історії, що повідав Ахав? Ти втратила достоїнство й втратила честь!

Шанталь затремтіла.

— Ні, я бачу, ви очманіли! Невже хто-небудь із вас всерйоз сприйняв це парі?!

— Облиште її, — сказала хазяйка готелю. — Нам час варити каву до сніданку.

Люди помалу розходилися. Шанталь продовжувала тремтіти, притискаючи до себе буханець хліба і не в змозі зрушитися з місця. Її земляки, що завше з приводом і без приводу сперечалися одне з одним, уперше прийшли до одностайного висновку — винна вона! Не чужоземець, не парі, а вона, Шанталь Прим, підохочує їх до злочину. Певне, світ на ній зійшовся клином.

Вона лишила буханець на призьбі свого будинку й подалася геть із міста в бік гір. Їй не хотілося ані їсти, ані пити. Їй взагалі нічого не хотілося. Вона раптом зрозуміла дещо вельми важливе, і це розуміння сповнювало її душу острахом, жахом, панікою.

Водієві фургона ніхто нічого не сказав.

Природно було б, якби така от подія обговорювалася й коментувалася, — з обуренням чи зі сміхом, однак хлопець, що привозив своїм фургоном у Віскос хліб і здобу, так і не довідався, що ж коїться в місті. Так, того дня мешканці вперше об’єдналися, і ніхто не побажав обговорювати зі стороннім те, що сталося напередодні ввечері, хоча про подію в шинку знали вже абсолютно всі. І всі несвідомо вступили в мовчазну змову.

А може, кожен з них у глибині душі уявляв собі оте неймовірне , прораховував вірогідність нездійсненного .

Берта підкликала її до себе. Стара сиділа на колишньому місці і, як завше, спостерігала за життям міста. Однак вона вже нічим не могла зарадити біді, бо ввійшла у Віскос небезпека більша, ніж можна було собі уявити.

— Мені не хочеться розмовляти, — сказала Шанталь. — Не можу ні думати, ні діяти, ні балакати ні про що.

— Тоді просто сядь поруч і послухай.

З усіх, кого Шанталь стріла зранку, одна лише бабця Берта поставилася до неї співчутливо. Дівчина не лише сіла поруч, але й обійняла її. Якийсь час вони отак і сиділи, а згодом Берта порушила мовчанку.

— Ходи до лісу, охолонь трохи, щоб думки не плуталися. Адже сама розумієш, справа тут не в тобі. Та й вони це розуміють, але їм потрібен цап-відбувайло.

— Це чужоземець!

— Ми з тобою знаємо, хто він такий. Ми, і більше ніхто. Всі решта хочуть вірити в те, що їх зрадили, що ти мала розповісти про все раніше, що ти їм не довіряла.

— Зрадили?

— Авжеж.

— Але чому вони хочуть вірити в це?

— Поміркуй сама.

Шанталь замислилась. Бо їм потрібен той, на кого можна звалити всю вину. Бо їм потрібна жертва.

— Не знаю, чим все це скінчиться, — сказала Берта. — У нашому містечку мешкають люди добропорядні, але, як ти сама сказала, — трохи боязкуваті. Тож може і ліпше було б, якби ти перебралася на якийсь час куди-небудь подалі.

Стара, певно, жартує, — хто міг всерйоз поставитися до запропонованого чужоземцем парі? Авжеж ніхто. Та й куди їй їхати, до кого? І грошей у неї катма.

Як то катма? А зливок золота, що чекає на неї в лісі й може перенести куди завгодно, у будь-який куточок світу? Однак Шанталь навіть думати про це не хотіла.

Цієї самої миті, немов за іронією долі, пройшов повз них чужоземець, — як і кожного ранку, він прямував у бік гір. Порівнявшись із ними, він мовчки кивнув і рушив далі. Берта проводжала його поглядом, а Шанталь роззирнулася по боках, силкуючись зрозуміти, чи не бачив, бува, хто-небудь із городян, як привітався з ними чужоземець. Гляди, ще скажуть, що вони у змові. Скажуть, що вона з ним обмінюється таємними знаками.

— Щось він сьогодні надто похмурий, — промовила стара. — Дивно.

— Може, збагнув, що його злий жарт набув нежартівливих обрисів?

— Ні-ні, тут щось інше. Сама не знаю, але… втім, схоже… ні, не второпаю.

«Чоловік мій має знати», — подумала Берта, відчувши томливе занепокоєння, що починало вже бриніти десь ліворуч від неї. Але зараз не час говорити із чоловіком.

— Я згадала про Ахава, — сказала вона.

— Чути нічого не бажаю ані про Ахава, ані про місцеві бувальщини, — ні про що на світі! Я хочу лише одного, — щоб усе стало таким, як колись, щоб Віскос із усіма його вадами не згинув через навіжену витівку однієї людини!

— Мені видається, тобі й самій невтямки, як сильно ти любиш наше містечко.

Шанталь знову пройняв трепіт. Берта обійняла дівчину, поклала її голову собі на плече, втішаючи, немов доньку, якої ніколи в неї не було.