Пауло Коельо - Диявол і сеньйорита Прим

А в поліції Шанталь опиниться перед вибором — розповісти всеньку правду, в яку однак ніхто не повірить, або ж вигадати історію про те, як вона помітила в лісі скопану землю, стала рити глибше та й знайшла золото. Якось один шукач скарбів, — він теж полював на скарби кельтів, — провів ніч у її постелі. З його слів вона зрозуміла, що в законах країни чітко вказано: той, хто знайде скарб, має право на все, що буде ним знайдене, але зобов’язаний, згідно з параграфом таким-то, повідомити про свою знахідку, в разі, якщо та являє собою історичну цінність. А цей зливок жодної історичної цінності не представляє, це щось сучасне — просто шмат золота з якимись клеймами, мітками, цифрами.

Чужоземця допитають. Він аж ніяк не зможе довести, що Шанталь заходила в його номер і викрала те, що йому належить. Його свідчення — проти її свідчень, однак не виключено, що повірять все-таки йому, особливо якщо в нього знайдуться впливові друзі й потрібні зв’язки. Тоді Шанталь наполягатиме на проведенні експертизи, і з’ясується, що вона каже правду, — на металі виявлять часточки ґрунту.

А тим часом чутки про цю історію докотяться до Віскоса, і його мешканці — із заздрощів чи із злості, зуміють настроїти поліцію проти дівчини, розповівши, що про неї ходить слава, ніби вона не раз розпусничала з приїжджими постояльцями, а тому могла украсти зливок, поки чужоземець спав.

І скінчиться все це найжалюгіднішим і найсумнішим чином: золото конфіскують до суду, що розбиратиме справу, Шанталь піймає іншу попутку й повернеться до Віскоса — принижена, знищена, приречена на пересуди й плітки, які не забудуться ще декілька десятків років. Потім з’ясується, що процес ні до чого не приведе, що адвокати коштують таких грошей, яких вона й у руках зроду не тримала, і зрештою вона, не чекаючи суду, відмовиться від золота.

І що в результаті? Ані золота, ані доброго імені.

Але ж є ще й інший варіант: чужоземець сказав їй правду. Коли Шанталь викраде зливок і зникне з ним, хіба не врятує вона цим своє місто від куди більшого лиха?

Однак ще перш ніж вийти з будинку й рушити до лісу, Шанталь знала, що ніколи не зважиться на такий крок. Тоді чому саме тієї миті, яка могла б цілковито змінити все її життя, її охопив такий страх? Хіба не траплялося Шанталь спати з тими, хто їй припадав до вподоби? Хіба не кокетувала вона із завсідниками шинку, сподіваючись на гарні чайові? Хіба не брехала час від часу? Хіба не заздрила колишнім друзям, які тепер з’являлися у Віскосі лише під Новий рік, аби перевідати рідних?

Вона щосили уп’ялася пальцями в зливок, звелася на ноги, відчуваючи безсилля та розпач, і знову сховала золото в ямку й засипала землею. Ні, вона на таке не здатна — і справа тут не в тому, чесна вона чи ні, а в страхові, що оволодів нею. Цієї миті вона ясно усвідомила, що людині годі здійснити свою мрію у двох випадках: коли вона геть нездійсненна або ж якщо колесо долі робить раптовий оберт і твоя мрія перетворюється на щось цілком здійсненне, от тільки ти до цього не готовий. Тоді тебе й охоплює страх перед дорогою, що веде не знати куди, перед життям, яке щоразу кидатиме тобі виклик за викликом, перед розумінням того, що все звичне й відоме згине безслідно й назавжди.

Люди прагнуть змінити геть усе, але водночас хочуть, щоб усе лишалося таким, як і раніше. Шанталь не знала, чому так трапляється, але саме ці відчуття оволоділи нею тепер. А може, вона надто сильно приросла серцем до Віскоса, надто звикла до того, щоб відчувати себе переможеною, — і будь-який шанс на перемогу став для неї непомірним тягарем, нестерпним гнітом?

Вона не сумнівалася, що чужоземцеві набридне чекати від неї відповіді й незабаром, може й сьогодні увечері, він надумає зупинити свій вибір на комусь іншому. Але страх пересилював бажання змінити свою долю.

Руки, які тільки-но тримали зливок золота, муситимуть знову взяти швабру, мочалку, ганчірку для миття підлоги. Шанталь повернулася спиною до закопаного скарбу й попрямувала до міста: там, у готелі, на неї вже чекала розгнівана хазяйка, якій дівчина пообіцяла прибрати в шинку ще до того, як прокинеться їхній єдиний постоялець.

Побоювання Шанталь не підтвердилися — чужоземець не виїхав. Того ж вечора вона бачила його в шинку: він був як ніколи жвавий і ввічливий, розповідав про свої пригоди, не такі вже й правдоподібні, однак, щонайменше, яскраво й насичено пережиті ним в уяві. І так самісінько, як і вчора, погляди їхні байдуже зустрілися лише тієї миті, коли він розраховувався за частунок.