Люко Дашвар - Покров

— Ні! Уже не поговоримо! Тебе надто довго не було! — уже кричить істерично. — Я забула тебе! Я хочу, щоби ти втямив раз і назавжди: між нами ніколи нічого не буде! Біжи до церкви, скасовуй обітницю. Я… звільняю тебе від неї! Скоро в тебе буде стільки грошей, зможеш купити собі полк коханок.

— Мар’яно… — Ярко намагається обійняти дівчину, а Мар’яну вже несе.

Відштовхує Ярка.

— Не торкайся! Ти не зрозумів?! Тебе надто довго не було! Світ рятував? Друзів, батьків, собак, котів! Справжні чоловічі справи, чорти би їх забрали! А я?! Ти думав, де я була? Як я жила, хто мене захищав! Ти… зрадив мене.

— Ні…

— Усе! Годі! Коли скінчиться увесь цей жах?! Я вже не можу… Не можу навіть чути про смерть! Навіщо ти розповів мені про Біджо? Нащо Аніта при мені по Феді плачеться? Вам так легше?! Тоді плачтеся одне одному, а я — пас! Мені вистачило тих півроку, коли я думала про тебе і не знала, де ти є!

— Обставини…

— Мовчи! Ані слова більше! Я втомилася! Поїду, не повернуся! У Фінляндію! І своїх заберу! Щоби нікого тут не лишилося! Прощавай, братику!

Отямилася тільки на вулиці. Бігла Рибальським островом до Гаванського мосту, захлиналася від сліз, усе повторювала по-дитячому ображено: «Я втомилася, втомилася…»

От і все! Розібралися! Других рік не буває, то кльова група така…

На зустріч в ін’юрколегію за тиждень Мар’яна Озерова прийшла врівноваженою, як добре налаштовані терези. Ніяких коливань. Усе рухається в правильному напрямку. Дай Бог, справу по Полі закривають зусиллями адвокатів, яких винайняв Пітер, і при здоровому глузді слідчих. З Дорошівки теж приходять добрі звістки. Татові краще, вже пробує підвестися, а то — фантастика! Мати не змінилася і не зміниться ніколи: пиляє всіх підряд, але без злоби, як турботлива мамка. Бабця Ната на те рукою махнула, тільки сміється в слухавку, як Мар’яні телефонує:

— Квітко моя, шкода, ти не бачила, як Аїда намагалася навчити Туза дім охороняти. Обісцяв доню мою і сховався під будкою. А вона ж тільки нові джинси вдягла. Ото вже крику було.

— Узяли собаку?

— Цуценя. А чого чекати? Щоби знову якесь прибабахкане припхалося?

Хотинський теж не турбував — як крізь землю провалився. Більше не з’являвся несподівано перед Мар’яною, не лякав телефонними дзвінками, хоча попервах боялася, що одного красного дня у двері постукають: «Тут Озерови? На вас заява про завдання тяжких тілесних пошкоджень від громадянина Хотинського». Навіть просила бабцю, щоби та якось до Кривошиїхи підійшла й попитала про здоров’я збитого льотчика.

— Кривошиїха сказала: забудьте! І він про вас забуде, — доповідала баба Ната.

— Добре би… — сподівалася.

Усе котилося собі добре — прямо до дверей ін’юрколегії, де на Мар’яну чекав джек-пот. У визначений час перед офісом її зустрів вірний Пітер. «От Пітер… — промайнуло. — Ідеальний мужчина. Дарма я з ним надто капризую!»

Усміхнулася привітно:

— Тільки на мене чекають?

— Так, Мар’яно. Ярослав Раєвський уже тут, — відповів Пітер полегшено, наче камінь із серця прибрав. — Знайшли, уявляєш!

Ярко разом із ще кількома чоловіками сидів за великим столом для нарад, вдумливо читав послання Перпетуї, яке чоловіки тут же коментували. Побачив Мар’яну, усміхнувся сумно. Вона брови звела, по-хазяйськи всілася навпроти: можемо починати? Та погляд застиг на Ярковому животі — ґудзик на сорочці розстібнувся, привідкрив голе тіло. Трохи вище пупка на животі Ярка Мар’яна побачила круглий, як п’ятак, темний рубець.

— Когось чекаємо? — повторила напружено.

Представники «Банку Монреаля» прибули за хвилину з наступними розпорядженнями Перпетуї щодо спадку.

— То триватиме безкінечно, — прошепотіла Мар’яна.

— Ні, - завірив Пітер, який завжди сидів поряд, наче охороняв. — Сьогодні поставимо крапку.

Мар’яна забула про Ярка. Зацікавлено стежила за канадцями — з німецькою прискіпливістю й ретельністю повторювали процедуру ідентифікації другого конверта: мовляв, оригінальний, справжній і непідробний, містить саме ті відомості, які лишила розпорядниця спадку.

— Оскільки зі змістом листа в присутності свідків мають ознайомитися обоє спадкоємців, пропоную одразу читати його вголос, — сказав Стороженко, глянув на Мар’яну. — Чи, може, у вас, пані Озерова, є інша думка?

— Ні, читайте.

Стороженко розгорнув цупкий аркуш.

— А… Тут уже коротше і, здається, по суті, - пробурмотів. Почав читати.

Нащадкам роду Яреми Петріва Дороша по лінії сина його Валеріана й нащадкам роду Яреми Петріва Дороша по лінії його сина Гната. З повагою схиляю голову перед терпінням і сумлінням вашим, які допомогли вам прийняти правду про гріх і страшне прокляття, що важким тягарем лягло на рід пана Яреми. Одними думками керуюся я, залишаючи для вас спадкові розпорядження, бажанням допомогти подолати прокляття, накладене до сьомого коліна, палкими благаннями продовжити шляхетний рід Дорошів.