Люко Дашвар - Покров

Спустилася в метро. Усілася, поки до вагона не встигло набитися людей повно. Ковзнула очима по люду й остовпіла — з іншого кінця вагона на неї дивився Ярко. Не змінився, не змарнів, вуста дитячі припухлі, тільки очі сумні…

Удруге в ріку? Мар’яна закам’яніла: не зводила з Ярка глибоких карих очей, серце гупало. Він не бажав повторювати маршрут піврічної давнини. Підвівся важко. Мар’яна перелякалася: виходить?! Та Ярко дотягнув важкий рюкзак до Мар’яни, присів перед дівчиною навпочіпки, торкнувся її руки.

— Хлопче, ви з глузду з’їхали?! — обурено вигукнула якась жіночка. — Може, ще вляжетеся?!

Ярко усміхнувся знічено. Підвівся. Невблаганний натовп зносив його до дверей. Мар’яна підхопилася рвучко, подалася до хлопця, вхопила його за руку.

— Ми виходимо! Пропустіть, ми виходимо! — вигукувала нервово.

Порожня станція метро видуває думки. Мар’яна і Ярко сидять поряд. Він дивиться перед собою, усміхається сумно.

— Я знав… — каже врешті.

— Що? — Мар’яні хочеться бути суворою і гордою, злою медсестрою з садо-мазо, вимогливою вчителькою чи просто старшою сестрою, як, за великим історичним рахунком, і є.

— …Що перетнемося саме тут, — Ярко кладе долоню на Мар’янину руку. Мовчить.

Чому він мовчить?

— Мені сказали, що ти… загинув на Майдані, - каже Мар’яна, наче виправдовується: мовляв, тому й не шукала. А ось чому ти мене не шукав?!

— Усе нормально.

— Ненормально! — Мар’яна стає схожою на матінку Аїду. Червоніє, дратується: навіщо собі брехати? Чекала на цю зустріч, та все складається геть не так, як у мріях. Неговіркий Ярко максимально скорочує відповіді, не кинувся в обійми: моє ти кохання, як же я жив без тебе! Значить, жив собі…

Мар’яна дивиться на Ярка зухвало.

— Де ти був? — питає-дорікає.

— Тільки вранці з Грузії прилетів.

— Відпочивав? І як море?

— Біджо… — Ярко тьмяніє, дивиться в підлогу.

Мар’яні стає страшно. Відсахується, заглядає Яркові в очі:

— Він же не помер?…

— Убили… У Слов’янську…

— Господи! Як Біджо в Слов’янську опинився?

— За мною поїхали… Біджо й Аврора.

— Ти що там забув, Ярку?! — коли вже тут про пиху думати. Сльози на очах, серце калатає.

— Сім’ю рятував…

Мар’яна мовчить, хоча рветься: я теж рятувала сім’ю!

— Устиг? — лиш питає, голосу свого не чує.

Ярко киває.

— Без тебе було дуже порожньо, — вимовляє врешті.

Мар’яна чіпляється за слова: от вона, їхня друга ріка! Ще можна повторити… Варто лише дістатися матраца, покритого ліжником. Збуджується. Торкається Яркової щоки.

— Ходімо додому…

Та Майдан змінив навіть комуналку на Рибальському. І тут уже не так, як раніше. З кухні визирає засмучена Аніта.

— Мар’яно… Знаєш про Федю?

— Ні… А що з ним?

— Загинув на Майдані дев’ятнадцятого…

— Дуже шкода, — зникають усі слова, крім банальних, бо серце не бажає чути страшного, серце хоче кохання й утіхи.

— А про Біджо?

— Ярко розповів…

— Не можу спати… — бідкається стара вчителька. — Усе думаю: може, я зробила менше, ніж могла, тому вони загинули через мене…

Мар’яна знизує плечима. Услід за мовчазним Ярком входить до знайомої кімнатки, та й тут зміни. Матрац застелений звичайним махровим простирадлом.

— Біджо ліжник любив… Я… накрив його ліжником, коли повертав до батьків…

Мар’янине збудження згасає. Тупцює на порозі кімнатки, не може кроку всередину зробити. Усе змінилося: вона, Ярко, ця кімнатка, увесь світ.

— Знаєш, я… — вже хоче сказати: «Вибач, піду», та Ярко дивиться в очі.

— Не йди…

Прохання тільки підхльостує Мар’янину рішучість.

— Мушу… Але ми зустрінемося дуже скоро. Поки ти… воював, рятував, ховав, тут для тебе стільки приголомшливих новин накопичилося. Я би розповіла, та довго. Інші краще за мене тобі все розтлумачать, — напружено усміхається Яркові. — Знаєш… Ми — рідні люди…

— Добре.

— Ні, ні! Я не про «кохатиму все життя!», «присягаюся перед іконою»! То все… з іншого сайту! Де мелодрами скачати можна. Я про справжню спорідненість, про кров… У нас із тобою — одна кров, Ярку. Ми — Дороші. Ти і я… Уявляєш?! Від одного поважного пана з козацької старшини, який збирав архіви про Чернігівський козацький полк і дуже полюбляв ходити «наліво», — Мар’яна знову збуджується, істерика підкочується ближче до горла. — Так от! Я — права, ти — лівий!

— Добре…

— Що доброго?! Ми прокляті! Дітей у нас ніколи не буде! На нас скінчаться Дороші!

— Не вірю! Поговоримо про це потім.